Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

Уже понад місяць Ніо звикав до чужої цивілізації. Акліматизацію він проходив у Гонолуло, на Гаванських островах, а потім через Сан-Франціско перебрався до Нью-Йорка.

Тут, у невеличкій приватній фірмі, починали свою діяльність на Землі Ева та її чоловік Еті Вони виявили неабиякі здібності і невдовзі, маючи гарні рекомендації, перейшли на роботу в філіал великої фармацевтичної компанії із штаб-квартирою у Вашїнгтоні. А ще за два роки подружжя переїхало до Європи. В Парижі Еті вдалося влаштуватись у центрі мікробіологічних досліджень, пов’язаному з інститутом Пастера. Інформації було повно. Ева відійшла від досліджень і зайнялась виключно систематизацією експериментальних і літературних даних.

Вони вже закінчували звіт, коли сталася подія, яка нагло змінила їхнє усталене життя на Землі, — загинув. Еті.

Невеличкий літак, на якому брали проби повітря поблизу промислових міст, зазнав аварії. У зім’ятому фюзеляжі знайшли усіх, окрім Еті.

Ева їздила на місце катастрофи і мало не загинула сама. Дорогою додому її машину несподівано занесло на узбіччя. Та останньої миті якась невідома сила вирвала дверцята, а разом з ними й Еву з машини. Тугий потік повітря загальмував, розвернув її й м’яко поставив на землю, дверцята ж, відлетівши метрів на тридцять, сплющились, вдарившись об бетонну підпору шляхопроводу, до якого наближався “фіат”.

Ева доповіла про цей випадок на базу. Їй запропонували тимчасово припинити роботу і змінити місце проживання.

За допомогою російських друзів, з якими познайомилась ще в Нью-Йорку, де ті працювали в представництві при ООН, Ева уклала контракт з одним із радянських видавництв на переклад медичного словника.

Вона сповістила московську адресу і місце роботи своїх російських друзів, які на той час уже повернулись на батьківщину. У спеціальному сеансі зв’язку Ева мала передати закодовану інформацію про мікробіологічний стан планети і підтвердити свій від’їзд до Москви. Та цей останній сеанс не відбувся: приймати інформацію на базі було вже нікому.

За планом, розробленим Рокаром, Ніо пройшов увесь ланцюжок — від Нью-Йорка до Москви. Еви ніде не було, її біочастота апаратурою Ніо не фіксувалася. Це мало свідчити про те, що або біомаяк просто не вмикають, або він вийшов з ладу, або Еви немає серед живих. Залишався останній варіант. Найнебезпечніший. Прямий контакт з московськими приятелями Еви.

…В приймальні великого, облицьованого гранітом будинку сидів Ніо. Назвавшись представником спорідненого об’єднання, він попросився на прийом до керівництва. Чоловік, до якого впустила його секретарша, і був тим самим росіянином, з котрим свого часу заприятелювали Еті та Ева.

— Слухаю вас, — Михайло Петрович уважно поглянув на незнайомця. Перед ним стояв стрункий молодик із напрочуд синіми очима і гарним чорним волоссям.

Зітхнув: сам він був уже в літах, з черевцем, лисий.

— Слухаю вас, — повторив господар кабінету.

Ніо примостився на краєчку стільця й став уважно стежити за чоловіком, який сидів навпроти, за столом. Перед тим як увійти до кабінету, він увімкнув свій індукатор-стимулятор і тепер чекав, коли прилад почне діяти. До того ж завдяки індукатору Ніо легко сприймав думки цієї людини.

— У мене до вас прохання, — почав Ніо.

— Яке прохання? — втомлено спитав Михайло Петрович.

Ніо зволікав з відповіддю, оскільки дія його приладу на волю цієї людини ще не проявилась. Та ось Михайло Петрович несподівано усміхнувся — індукатор-стимулятор запрацював.

— Прошу, — на його обличчі відбилося внутрішнє бажання допомогти.

Ну от, тепер він ні в чому не відмовить. Ніо зручніше вмостився на стільці.

— Мені треба побачити Еву, приятельку вашої дружини.

“Та, з якою ми познайомились в Америці?” — подумав Михайло Петрович.

— З котрою ви познайомились в Америці, — сказав Ніо. — Зараз Ева мешкає в Москві, та я не знаю її адреси.

Навіть не зазирнувши до записника, Михайло Петрович несподівано для самого себе згадав службовий телефон Еви.

Лише на мить, поки рука тягнулася до трубки, у Михайла Петровича виник сумнів. Але під поглядом Ніо він тут-таки зник.

— Річ у тім, що я названий брат Еви. Після загибелі чоловіка вона змінила роботу і місце проживання. Вибачте, та у мене не залишалось іншого виходу, як звернутися до вас.

“Чому саме до мене?” — майнуло в голові Михайла Петровича.

— Я тут проїздом, точніше прольотом, із Бангкока. — Ніо назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку. — А в міськдовідці адреси Еви чомусь немає.

— Авжеж, — мовив Михайло Петрович. — Вона взяла своє дівоче прізвище.

Михайло Петрович нарешті набрав номер.

— День добрий. Це ви, Ево? Тут така справа…

— Про мене ні слова, — прошепотів Ніо. — Нехай це буде для неї приємною несподіванкою.

— …Мені треба побачити вас, Ево. Ні-ні, нічого не трапилось. Просто треба поговорити. Якщо можна, зараз. Так, дружина здорова…

“І передає вам вітання”, — подумав Ніо.

— І передає вам вітання, — мовив Михайло Петрович. — Де? В кафе “Марс” на вулиці Горького? Коли?

— Чим швидше, тим ліпше, — підказав Ніо, та Михайло Петрович уже поклав трубку.

Ніо впізнав її ще здалеку, хоча в житті, звісно, ніколи не зустрічав, — бачив лише у відеозапису. Молода струнка шатенка в світлому костюмі швидкою ходою підійшла до них.

— Щось сталося? — стривожено спитала вона.

— Та ось… — Михайло Петрович кивнув у бік Ніо, дивуючись, що Ева не впізнає його.

— Привіт від Рокара, з батьківщини. Ми збилися з ніг, розшукуючи тебе, — швидко промовив Ніо, поки вона поверталась до нього обличчям.

Сказав це на їхній мові, поставивши слово “батьківщина” після імені головного спеціаліста. Це був пароль.

Ева мовчки дивилась на нього. Обличчя її зблідло. Вона поволі поставила сумочку на стійку і ніби ненароком торкнулася тильним боком долоні свого обличчя,

Ніо тут-таки повторив цей жест, який у них означає глибоку приязнь.

Ева заплакала.

— Заспокойся. — Ніо лагідно гладив її плече. — Це з несподіванки.

Ева витерла хустинкою очі, щиро подякувала своєму другові за допомогу і попрощавшись з ним, разом із Ніо поволі рушила в бік Манежної площі.

— Знайшов би тебе значно швидше, Ево. Та, мабуть, твій біомаяк зіпсувався.

— Ні, — зітхнула Ева. — Він справний. Просто я боялася вмикати його.

Рокар зустрівся з начальником експедиції Уро, сивим суворим військовим із вищим командним званням. Він недолюблював Уро і завжди намагався зводити свої контакти з ним до мінімуму.

Та цього разу було інакше. В невеликому кабінеті головного спеціаліста, забувши