Читати книгу - "Квіти на снігу"

І раптом я аж підстрибнув у кріслі. Згарище на місці будинку на Василівському дачному масиві. Пожежу, за однією з версій, спричинив вибух газового балона. Але квартирантка, якій чудом удалося врятуватися і яка зараз перебуває в лікарні в шоковому стані й нічого не пам’ятає, щось там пролепетала про навмисний підпал. Нібито приходив перед цим чоловік… Слідство, щоправда, поки що не знає, вірити тому лепетанню чи ні. Цілком імовірно, що все сталося через необережність самої дівчини, і тепер вона намагається виправдатися перед хазяйкою. Бо ж кому, скажіть на милість, потрібно спалювати стару дачу та ще й робити замах на життя бідної офіціантки? Усе має прояснитися, коли дівчина повністю прийде до тями й зможе нормально говорити.

У мене затремтіли руки. Переборюючи те тремтіння, нервово натиснув кнопку мобілки, почув сонне «Хелло!» десь на другому кінці стільникової хвилі й закричав, не тямлячись від люті:

– То кажеш, діло зроблено?

– Конкретно. Я ж уже доповідав…

– Конкретно… Реально… А ти ввімкни ящика. Увімкни й подивися! Що, нічого не бачиш? Бо поки ти свої сонні баньки протирав, уже показали. Що показали? Шуруй до мене – розкажу тобі конкретно, що показали!

Ох і Вітьок! Ох Вітьок!.. Я ж тебе, хитромордий, підібрав, коли тебе з ментовки виштурхали. Я ж тобі… Так підвести. Так лоханутися. Саме тепер, коли я… коли мені… коли на карту поставлено все… Де Анжела? Що знає Марта? Чи не в змові вони обидві?

– Ти за що гроші загрібаєш?! – закричав я так, аж вікно забряжчало. – Думаєш, такі бабки тобі дістаються тільки за те, що ти на дверях казино стовбичиш? Одну досі так і не знайшов, другу відпустив із палаючої хати просто в лапи ментів…

– Босе, цього не може бути… Реально не може! Я ж усе тіп-топ… Та я ж її, ту лярву фарбовану, ледве до канапи дотягнув, бо вона ще за столом конкретно фейсом у бутерброди ляпнулась.

– Якщо вона до ранку не засне на своєму лікарняному ліжку, заснеш ти. Причому навіки!

– Ферштейн. Зараз їду. Усе поправлю. А за ту, що пропала… Так я теж на слід вийшов. Думаю, жива покійниця… Так собі кумекаю, що треба до вашого сусіда заглянути. У хазу через дорогу…

– У хазі через дорогу від моєї ніхто ще не живе. Там тільки якийсь бомж за сторожа…

– Рівний такий, як тичка, сивий, з рубцем на лобі? У джинсах або синьому «Адідасі» ходить?

– До тебе, Вітьку, що – доходить, як до жирафа, на чотирнадцятий день? Кажу, тобі: там тільки сторож!

– Можете називати мене, босе, хоч жирафом, хоч слоном, а хоч бульдозером, тільки все одно я ніяк не врубаюся, чого цьому старому треба було пертися сюди аж із Канади, щоб у бомжі записатися чи сторожем найматися. У них же там пенсії будь здоров, можна конкретно й по ресторанчиках пошлятися, і на Карибах покупатися. Вони в сімдесят ще таких наших двадцятирічних місок купляють, що пальчики оближеш… Реально. А цього, виходить, не ваблять ні морська водичка, ні молоді телички. Приїхав до нас, щоб сторожуванням на хліб заробляти? Ха-ха… Це казочка або для малявок, або для маразматиків. І щось забагато цей ваш сторож останнім часом солоденького купує. А вчора жіночі шмотки вибирав. І недешеві, як на прибутки бомжа або зарплату сторожа. Чого б це? Нащо вони йому? По бабах він не бігає, і вони до нього реально не липнуть, як мухи до меду. От я й подумав: треба перевірити, що він за субчик, цей ваш сусід, який нарешті надумав поміняти Канаду на Україну й приземлився чогось не деінде, а прямісінько перед ворітьми мого шефа. Думав навідатися до нього завтра. Назвався б електриком чи податківцем. Але якщо таке діло, що треба кігті рвати й на дно залягати…

– Таке! Таке діло! Зробиш, що треба, – і тоді щоб духу твого в місті не було. Забирай бабки, падай на чотири колеса й котися на всі чотири сторони! Варнякаєш мені тут! Набридло! Ні на кого не можна покластися! Телепні! Ідіоти! Дегенерати!

Я кричав уже в спину Вітька, який кулею вилетів із кімнати. І аж тепер мене пройняло: з Канади, значить… Хм… Чого ж йому тут треба, цьому довбаному йогові? Чого він ошивається в Кушніренковому довгобуді? Навіщо йому та проклятуща криниця?

– То звідки ти знаєш, що цей старий із Канади приїхав?! – закричав я в мобілку, дивлячись через вікно, як Вітьок виїжджає з моїх воріт на дорогу.

– Так із газетки ж, – відповів Вітьок.

– З якої ще газетки?

– Так із нашої ж. Реально з нашої. Ой, пардон, пардон, босе, із вашої.

– Моя газета писала про цього… цього?..

– Реально, босе! – Вітьок ніби на плацу рапортує. – У мене пам’ять на фейси – як цифровий фотоапарат. Клац – і до гробу. Коли зустрів його днями, то зразу згадав, де бачив цей шрам через весь лоб – у нашій… тобто реально вашій газеті. Ота нова журналісточка, чорнява така, як циганочка, із зубками передніми, як у видрочки – цок-цок-цок – замітку про якусь зустріч написала. Ну і він там. Не пам’ятаю точно, що саме вона про нього писала, – у