Читати книгу - "Вільний світ"

Так і живемо. Хата є, уціліла від бомбів. Та не сильно й бомбило (от у Цибулеві, де завод, то там дужче, бо ж німецька батарея була, але вже й там поповертали люди – обживаються). Харчі теж є такі-сякі, та ми не перебірливі, ти ж знаєш!

Молюся за тебе, синку. Повертайся, Юхремчику. Чекаю.

– А ми вже так тебе чекаємо!

«Мамо-мамо! Я ж уже не сама. Я з ним, мамо. Ви знаєте, який він? У нього очі такі добрі, і дивиться він завжди так… Мамо, він найкращий! І тоді, коли весною (саме дощик пройшов і скрізь калюжі) він прийшов уперше до мене не тому, що хворіла, і не по-сусідському, як ото в нас у селі, а просто щоб поговорити, а потім іще й піти десь, я вже знала, що я його… що я його кохаю.

Так, мамо, я кохаю його. З першої хвилини, з того самого моменту, як побачила його – саме виходив із воріт зі старим Кугле. Ішли десь (може, на поле), а моя хазяйка тицьнула в нього пальцем:

– Оно Куртів наймит. Бачиш? Він теж із України, як і ти.

Він теж з України? Як і я? Він зовсім поруч – на відстані мого серця.

Він завжди був такий недосяжний. І тоді, коли я провідувала його в лікарні, і коли він приходив до мене, хворої. І завжди було так соромно й солодко водночас. Бо ж він такий. Він один такий на цілому світі. Він – Єфрем.

А потім? Усе змінилося. Може, це весна, мамо? Чи він мене побачив? Не просто побачив, а роздивився? Роздивився. Нарешті. Роздивився.

– У нього очі такі добрі, і дивиться він завжди так…

«А зранку не хочеться прокидатися… Болю менше, а усвідомлення безвиході більше: не втекти, не вирватися, не визволитися – ніколи – не – вийти – на – волю! Тут один вихід – труба крематорію, що бовваніє на обрії.

Чому я не помер? Чомусь же я не помер? Залишився серед живих… Серед живих? Оці худющі маслакуваті чоловіки із западинами очей, як ожилі трупи! І я такий? І я такий самий. Лискучо-вилизаний плац, на якому в’язні – рівними шерегами. Сонце – вітер – спека – холод… Це не має жодного значення. Стій.

А з-під паркану зелена травичка. Така жива! Така справжня! Хочеться її в жменю, щоб жувати в нестямі. Зажовувати голод, від якого здихають тут щодня: хтось та й не прокинеться зранку. Хто наступний? Може, твій сусід по нарах, а може, і ти.

«Arbeit macht frei». А так! Щодня біля конвеєрної стрічки крутимо й крутимо одну й ту саму (чи ж одну й ту саму) гайку, метемо плац дротяними мітлами й чуємо далекий грюкіт залізниці (не спиняється ні вдень, ні вночі), що везе й везе сюди нове людське м’ясиво.

А на острові вже, певно, перша молода картопля, і мама задобрює її, варену, дрібно накришеним кропом, а до неї в полумиску квашене молоко… Нащо тільки й нагадав? Повний рот слини набіг…

Чи ж буде коли воля? Чи вона, та воля, лише спогад (а може, мрія)?

– «Arbeit macht frei!»

«Мамо! Як же я за вами скучила, мамочко. Як там наші малі? Підросли? Мені недавно такий страшний сон наснився. Ніби наш Тарасик бавився десь на городі й знайшов якусь чи то гранату, чи невідь-що… і… (Не доведи Господи! Це ж лише сон? Не хочу й переказувати…) Прокинулася, а за вікном ще темно, бо ж рання весна, майже зима, пізно світає. Прокинулася й заснути вже не можу… Листа? Як же його вам написати?

Як ви там, мамо? Хоч би все було добре. Важко вам, я знаю. Нічого, мамо. От скінчиться війна, обживуся тут і заберу вас до себе. Не може ж такого бути, щоб не можна було вас сюди забрати?

Бо я, мамо, не повернуся. Уже так собі постановила. Ви й гадки не маєте, яке тут життя! І після цього повернутися – усе одно, що десь із сонечка, із любого садочка, залізти в темний, вологий льох. Я тут вільна, мамо. Дарма, що ця пов’язка синьо-біла, дарма, що наймичка в панів, але тут світ людей, а не рабів. Я тут не бидло, як у нас… Я тут фройлян. І я… Я тут залишуся! Назавжди.

Тут ходив до мене хлопець один. Хороший, розумний, гарний, але й чути не хотів, щоб лишитися після війни в Німеччині… Дати йому надію? Відповісти на його почуття? Чи варто? Відчувала, що в нього серйозні почуття, але ж я не повернуся.