Читати книгу - "Лист незнайомої"

– Цим ви, мабуть, хотіли б увічливо натякнути мені, що я розповідаю, як ваші німецькі письменники, – пафосно, сентиментально, страшенно розтягнуто і нудно. Що ж, буду лаконічнішим! Маріонетка слухняно танцювала, а я обдуманими рухами смикав за нитки. Часом я відчував на собі її чіпкий погляд, тому вирішив відвести від себе будь-які підозри і натякнув, що автор листів може відпочивати в одному з сусідніх санаторіїв, а на цей бік озера щодня приїздить у човні або на пароплаві. І тепер я часто зустрічав її на березі, коли чути було, як гуде пароплав, наближаючись до берега. Вона тікала з-під материнської опіки і, зачаївши подих, роздивлялася пасажирів, що висідали на берег.

І ось одного туманного пообіддя, коли я не мав що робити і спостерігав за нею, трапилася одна дивна пригода. Серед пасажирів був вродливий юнак, вбраний із екстравагантною елегантністю італійця. Він подивився на берег і зауважив розпачливий і питальний погляд дівчини, яка наполегливо виглядала когось у натовпі. І вона миттєво почервоніла і засоромилася, усміхнулася сама собі. Юнак здивувався, але зацікавився і почав придивлятися до неї уважніше. Це зрозуміло: на його місці так зробив би кожен, якби відчув на собі жагучий погляд, сповнений тисяч запитань і замовчувань. Хлопець осміхнувся і пішов за нею. Вона втекла і заховалася, переконана, що нарешті зустріла того, кого так довго шукала, побігла геть, але озирнулася: це була вічна гра між бажанням і страхом, тугою й соромом, гра, у якій завжди перемагає солодка слабкість. Це додало йому сміливості, і він поквапився наздогнати її, а коли опинився уже зовсім близько, я врешті злякано усвідомив, що все якось дивно заплутується, але, на щастя, нагодилися обидві опікунки. Дівчинка побігла до них, ніби злякана пташка, юнак з обережності відступив, але їхні погляди ще раз зустрілися і жадібно прикипіли одне до одного. Після цього я мало не припинив гру, але не зміг перемогти надто сильної спокуси, тому використав цей випадок і того ж вечора написав їй довгого листа, який мав підтвердити усі її припущення. Тепер мені було цікаво побавитися уже з двома людьми.

Наступного ранку мене перелякало тремтіння і сильна розгубленість на її обличчі. Замість щасливої схвильованості вона була дивно знервована, очі червоні й вологі від сліз – здавалося, якийсь біль мучить її, проникає аж до глибини душі. У її мовчанні ховався розпачливий крик, на чолі лежала темна тінь, у погляді причаїлася гіркота, а тимчасом я очікував побачити ясну і тиху радість. Я злякався. Уперше все сталося не так, як я передбачав, маріонетка не послухалася і танцює по-своєму. Я намагався зрозуміти причину і не зміг. Власна гра видавалася мені все більш моторошною, і я не наважувався повернутися до готелю аж до вечора, щоб уникнути докорів у її погляді. А коли повернувся, то все зрозумів. Стіл не накрили, сім’я поїхала додому. Вона змушена була їхати геть, так і не встигнувши сказати йому ані слова, зізнатися у своїх почуттях, у тому, як сильно її серце билося від того пам’ятного дня, коли він написав їй уперше. Її насильно потягнули за собою, вирвали із солодкого сну і повезли до якогось маленького провінційного містечка. Про це я не подумав тоді, тому мене досі переслідує її останній погляд, ніби звинувачення, – цей вибух гніву, муки, зневіри і гіркого болю, яким я невідомо наскільки сильно розтривожив її життя.

Він замовк. Ніч ішла за нами, а місяць, майже наполовину закритий хмарами, поблискував химерним нерівним світлом. Здавалося, що зорі, далекі вогники і навіть шматочки поверхні озера зависли поміж гілками дерев. Ми мовчки йшли далі. Після тривалої паузи мій супутник нарешті продовжив:

– Ось і вся історія. Хіба з цього не вийшла б цікава новела?

– Не знаю. У кожному разі це одна з тих історій, які я обов’язково запам’ятаю, і я вам дуже вдячний за неї. Але не знаю, чи вийде з неї аж ціла новела. Непогана тема, від якої можна відштовхнутися. Бо люди, про яких Ви розповіли, не показані по-справжньому, вони лише торкаються одне до одного, їхні характери ще не сформувалися, не проявилися. Потрібно дописати їх до кінця.

– Я розумію, що ви маєте на увазі. Розповідь про те, що відбувається з дівчиною після повернення додому, у невеличкому провінційному містечку, про трагічну рутину щоденного існування…

– Ні, не це. Панянка не дуже мене цікавить. Як і її подальша доля. У такому віці вони всі однакові, якими б загадковими і незвичайними не видавалися самі собі, увесь їхній досвід негативний, а тому одноманітний. Дівчата такого типу виходять заміж за порядних хлопців зі свого оточення, коли приходить пора, а ця пригода стане найяскравішим із її спогадів. Подальша доля цієї особи мене не цікавить.

– Дивно. Наприклад, мені не зрозуміло, що цікавого Ви бачите у постаті юнака. Усі ці звабливі і гарячі випадкові погляди, таке трапляється в юності з кожним, більшість взагалі не помічає цього, а решта швидко забуває. Треба дожити до глибокої старості, щоб збагнути, що, можливо, саме це і є найблагородніше і найглибше з того, що може трапитися з людиною у дні її юності.

– Але юнак мене теж не цікавить.

– А хто ж тоді?

– Я би попрацював над старшим паном, автором листів. Мені здається, що неможливо безкарно писати палкі листи і уявляти себе в ролі юного закоханого. Це має наслідки в будь-якому віці. Я би спробував описати, як ця гра перетворюється на серйозну проблему, як чоловік намагається переконати себе, що він панує над грою, тоді як гра давно запанувала над ним. Дівчина розквітає, а він недооцінює небезпечність цих чарів, йому здається, що він лише сторонній спостерігач, та насправді все це зачіпає його значно глибше. І