Читати книгу - "Лист незнайомої"

момент, коли все раптом виходить з-під контролю, стає для нього вирішальним, відтоді він уже не може жити без цієї гри і без своєї іграшки. Мені здається цікавою саме ця паралель, яка робить старшого чоловіка схожим на юного хлопця, бо вони обидва відчувають себе не зовсім повноцінними коханцями. Я би описав непевність і неспокій цього чоловіка, примусив би його хвилюватися і поїхати слідом за нею, щоб тільки побачити її. Але в останній момент він так і не наважився би з’явитися їй на очі. А потім я би примусив його через рік приїхати на те саме місце у сподіванні на щасливу випадковість, яка допоможе йому ще раз зустріти дівчину і перемогти долю, але доля буде невблаганною… Я би так уявляв собі цю новелу, і це було б…

– Надумано, фальшиво, неправдоподібно!

Я здригнувся. Він викрикнув це захриплим і тремтячим голосом, у якому звучала майже погроза. Таким збудженим я його ще не бачив. І миттю збагнув, що випадково зачепив його за живе. Він різко зупинився, і мені стало соромно, коли я побачив, як вітер перебирає пасма його сивого волосся.

Я хотів поміняти тему. Але тут він знову заговорив. Тепер його голос уже звучав спокійно, був глибоким, м’яким і трохи сумним.

– Хоча, можливо, ви й маєте рацію. Може, так буде навіть цікавіше. L’amour coыte cher aux vieillards.[26] Здається, саме так Бальзак назвав один зі своїх найзворушливіших романів. І з такою назвою можна було б написати їх ще чимало. Але старі люди, які знають усі найбільші таємниці кохання, охоче розповідають про свої колишні перемоги, але не про слабкості. Вони бояться здатися смішними, хоча усі ці речі все одно випадкові, залежні тільки від примхливого коливання маятника вічності. Думаєте, випадково загубився саме той розділ спогадів Казанови, в якому він старіє і з войовничого півника перетворюється на кастрованого півня, зі зловмисника на обдуреного? Можливо, його рука просто не змогла написати про це, а в серці забракло мужності.

Мій співрозмовник подав мені руку. Його голос знову був спокійним, хвилювання і роздратованість зникли.

– Добраніч! Я бачу, що розповідати молодим історії у літніх сутінках – справа небезпечна. Після цього можна погано спати і бачити бурхливі сни. Добраніч!

І він пішов у темряву своїм усе ще пружним, але вже сповільненим тягарем прожитого кроком. Було вже пізно. Але втома, яка досі огортала мене на самому початку теплих літніх ночей, сьогодні відступила під тиском вражень від цієї дивної історії. Так буває завжди, коли маєш справу з чимось незвичайним або ж коли переживаєш чужі пригоди як свої власні. Тож я пішов темною стежкою далі, аж до вілли Карлотта, яка спускається мармуровими сходами до самої води, і сів на одну з прохолодних сходинок. Ніч була чудова. Вогні Белладжіо, які раніше поблискували між деревами, мов світлячки, тепер здавалися недосяжно далекими, відсвічували у воді і поволі пропадали один за одним у густій темряві. Озеро лежало переді мною мовчазне і чисте, мов чорний коштовний камінь, оправлений у прибережні вогні. Хвилі ритмічно вдаряли у сходинки, немов білі руки по білих клавішах. У бездонному небі світилися зорі – тисячі далеких вогнів. Вони були непорушні у своєму мовчазному світінні, тільки час від часу котрась виривалася з вишикуваних рядів і кидалася в темряву літньої ночі, у долини, ущелини, поміж гір або у глибокі води, її несла сліпа сила, і вона була схожа на людське життя, підвладне непередбачуваності долі.

Страх

Коли пані Ірене вийшла з помешкання свого коханця і спускалася сходами, її раптом охопив уже знайомий безглуздий страх. Чорна дзиґа закрутилася перед очима, коліна заклякли у нестерпній нерухомості, і довелося схопитися за поручні сходів, аби не впасти. Вона вже не вперше наважилася на цей небезпечний візит і не вперше відчула це раптове тремтіння. Щоразу під час повернення додому переживала напади такого смішного і безглуздого страху і нічого не могла з собою зробити. Дорога на побачення була набагато легшою. Вона зупиняла машину на розі вулиці, не озираючись пробігала кілька кроків до воріт, а потім швидко мчала сходами догори, знаючи, що він уже чекає на неї за дверима, уже відчиняє їх різким рухом, і перший напад страху, перемішаний із нетерплячкою, розчинявся у гарячих привітальних обіймах. Але згодом, коли вона збиралася додому, цей таємничий страх наростав і накочувався на неї крижаними хвилями – разом із відчуттям провини і нав’язливим переконанням, що кожен випадковий перехожий на вулиці може прочитати у неї на обличчі, звідки вона повертається, і відповісти на її розгубленість нахабною посмішкою. Останні хвилини поряд із ним уже були отруєні передчуттям неспокою, який щомиті зростав. Вона збиралася, пропускаючи повз вуха його прощальні слова і опираючись останнім проявам ніжності, а її руки тремтіли від нервового поспіху. У цей момент усе в ній прагло тільки одного – якомога швидше піти звідси, вирватися з його помешкання, з його будинку, з цієї пригоди – назад, у своє спокійне врівноважене існування. Їй складно було наважитися подивитися в дзеркало, вона боялася побачити сумнів у власному погляді, але змушена була робити це, щоб пересвідчитися, що з її одягом усе гаразд і він не зрадить пристрасних обіймів, у яких її щойно стискали. Потім звучали слова прощання, які марно намагалися заспокоїти її, вона майже не чула їх через збудження і якусь мить напружено вслухалася у тишу за зачиненими дверима, боячись почути чиїсь кроки на сходах. А за дверима на неї уже чекав нетерплячий страх, прагнув скоріше торкнутися її і правом сильного примусити серце битися сильніше, так щоб вона спускалася сходами, мало не задихаючись, а потім відчувала, як сили, зібрані нервовим вольовим зусиллям, зраджують її.