Читати книгу - "Карусь і ми"

Наше Яблучко їхало швидко, ми минали поля, хати, річища, що влітку висихають, і пишні садки, повні овочів.

Серед цього мирного краєвиду нагло роздався тривожний крик і сіпнулись гальми. Авто збігло з дороги, увігналося на подвір’я та з розгону вдарило об стіну будинку. Дзенькіт скла, скрегіт потовченого металю. Нами кинуло вперед і на правий бік. Усе це сталося в одну хвилину.

Авто спинилось. Наглий струс та удар мусів запаморочити нас, бо щойно згодом ми усвідомили, що живемо і що ми не поранені. Яблучко вибухнуло плачем і припало головою до батькового плеча.

Що ж сталося? На вузькій сільській дорозі був гострий поворот. З протилежного боку з-за повороту вистрибнуло авто. Водійка натиснула на гальми, але вони не діяли. Батько вхопив ручну гальму, але віз гостро повернув та з’їхав з дороги. Спинив його щойно мур. Італійські будинки з каменю, не те, що наші. Їм авто не завдасть шкоди. Але наш Воксгол виглядав страшно: лівий бік потовчений, позагинаний, світла порозбивані, повідривані частини каросерії так і звисали з нього.

Негайно стали збиратись цікаві. В цій країні люди не поспішають, їх завжди багато на дорогах і вулицях. Швендяють, розмовляють, шукають «дурнички». Вони теж страшенно цікаві, навіть на першу-ліпшу дрібницю. Так і з нами: нас облягла чимала купка народу. Всі вони жваво говорили, вимахували руками, заглядали автові «в зуби», обмацували його хворі місця, один наперед одного радили, як направити авто. Вони й допомогли витягнути його на дорогу, запрігши вола, і той затягнув його до якоїсь повітки, там, мовляв, живе механік. Ладнали всі, ладнало багато, а, може, тільки двоє-троє, але вся публіка приглядалася, радила механікові й нам і ще далі обговорювала наш випадок. Всі однодушно захоплювалися ясноволосою панночкою, співчували їй і нам.

Кінець-кінцем віз направили настільки, що ми могли їхати далі. Вже поволіше та й «з музикою»: скреготіли відломані частини. По дорозі і далі люди ставали, розглядали авто й вимахували руками. Так ми добилися до міста, де спинились на цілий день. У той час досвідчений механік направляв авто. І тут товпились люди, мудрували й міркували, надумувались, радили, заглядали у віз і під віз, обмацували хворі й направлені місця, говорили до нас багато й швидко, а їхні обличчя були привітні й веселі. Біда тільки, що ми не багато з цього розуміли — звісно, чужа мова. Але думаю, що де не було таке важне.

Остаточно авто сяк-так направили, і ми поїхали далі з музикою. Але його вигляд не перестав бути жалюгідний. Напростувати позагинані боки дав Пан аж удома, у Великій Британії.

Сьогодні я розказала тобі тільки про деякі свої враження з дороги. Їх було багато, вони були різноманітні і, може, колись про них я ще розкажу. Одно тільки скажу тобі: я була щаслива, коли опинилась у Нью-Йорку, на новій швидкій дорозі. Авто котилося тихо й м’яко, всюди безліч написів, що заздалегідь повчають, коли й у котрий бік повернути, де виїзд і де в’їзд, де їхати тільки направо чи тільки наліво, де дорога лише в один бік. Головне, не було на дорозі коров, свиней, ослів, возів і візків. І було тихо, ніхто не трубив.

Гарно їхати по наших нових, широких, гладких дорогах!

— Ну, Карусю, готуйсь! Їдемо на Діброву!

Карусь готовий. Потребує тільки повороту ключем, надавлення ногою на педалю та трохи вовтуження вперед і назад. Потім задкуємо у провулок і, повертаючи гостро наліво, виїздимо.

Вуличка наша коротка і кінчиться сліпо. При в’їзді напис: «МЕРТВИЙ КІНЕЦЬ!» Дуже поганий напис! Сповняє страхом кожного моториста, нагадуючи смерть і кінець. І зараз же, коли вуличка має кінчитися, написано: «Немає виходу!» Що не кажіть: погана вуличка, безвихідна, і на ній чекає людину смерть…

Але ми живемо тут уже кілька літ і якось живемо. І мусіли знайти вихід з кожного становища. І мусіли розв’язати всі ускладнення життя. Як довго живемо, не варто думати ні про смерть, ні про безвихідні труднощі, ні про марний кінець. От, краще вже думати про нашу поїздку на Діброву.

Вулицю Девіон ми швидко проїдемо. На ній, щоправда, щось троє світел і ще до того оте схрещення з Джозеф Кампо! Пишеться цю вулицю з-французька: на кінці — au. Вулиць з такими назвами багато. Бо Дітройт був французькою оселею. Сама назва Дітройт — по-французькому: «з трьох». Так і є. Місто похоже на вирізок кола і легко його поділити на три частини: Схід, Північ і Захід. Півдня в нас немає, бо там ріка, а за нею Канада.

Карусь спинюється на схрещенні й розглядається. Буває, що хтось повертає наліво вже на червоному світлі. Що ж може зробити? Під час їзди просто в’їхав на схрещення і тепер мусить завершити поворот.

— Ти пригадуєш собі, Карусю, як ми дістали тут карний квиток? Було то на першому році моєї їзди. Я в’їхала на схрещення, але ми висунулись трішки поза