Читати книгу - "Темна матерія"

— Ви прийшли по мене, — кажу я. — Вона тут взагалі ні до чого.

Він сантиметрів на п’ять нижчий за мене, але кремезніший. У нього поголена голова, очі — сірі, й не так холодні, як порожні, ніби він дивиться на мене не як на людську істоту, а як на якусь інформацію. Одиниці й нулі. Як машина.

У мене пересихає в роті.

Між тим, що відбувається і моєю реакцією на це — якесь дивне запізнення. Розрив. Затримка. Мені треба щось зробити, щось сказати, але я паралізований раптовістю появи цього чоловіка.

— Я піду з вами, — кажу я. — Тільки...

Його приціл пересувається трохи далі й вище від мене.

Даніела каже:

— Зачекайте, ні...

Її перебиває спалах вогню і приглушений звук пострілу, не такий голосний, як без глушника.

На півсекунди мене засліплює червоний туман, і ось Даніела сидить на дивані, а точно посередині між її великими, темними очима видніється отвір.

Я кидаюсь до неї, кричу, але кожна молекула в моєму тілі стискається, м’язи безконтрольно скорочуються в жахливій агонії, і я падаю на журнальний столик, здригаюсь і харчу в битому склі, і кажу собі, що цього не може бути.

Чоловік із цигаркою заводить мої неживі руки мені за спину й зв’язує їх навхрест кабельною стяжкою.

Потім я чую, як щось рвуть.

Він заліплює мені рота шматком клейкої стрічки й усідається позаду в шкіряне крісло.

Я кричу крізь цю стрічку, благаю, що цього не може бути, але марно, і я нічого не можу вдіяти, щоб це змінити.

Позаду себе я чую голос того чоловіка — він спокійний і має вищий регістр, ніж я собі уявляв.

— Привіт, я тут... Ні, заходь краще з чорного входу... Точно. Там, де збір відходів і контейнери для сміття. І задні ворота, і задні двері в будинок відчинені... Двох буде достатньо. Ми тут у досить непоганій формі, але, знаєш, краще не баріться... Так... Так... Гаразд, звучить непогано.

Больовий шок, вочевидь, від шокера, нарешті м’якшає, але мені все ще важко рухатись.

Зі свого положення я лиш бачу нижню половину ніг Даніели. Я бачу, як цівка крові стікає по її правій щиколотці, по верхній частині ступні, між її великими пальцями і починає збиратися в калюжу на підлозі.

Я чую, як дзижчить телефон того чоловіка.

Він відповідає:

— Привіт, крихітко... Я знаю, я просто не хотів тебе будити... Так, дещо сталося... Не знаю, може вранці. А давай я тебе поведу снідати в «Золоте яблуко», коли закінчу? — він сміється. — Гаразд. Я теж тебе кохаю. Солодких снів.

У мене з очей без зупину течуть сльози.

Я кричу крізь стрічку, кричу, аж палахкотить у горлі, сподіваючись, що він застрелить мене, або вдарить так, що я втрачу свідомість, що завгодно, аби тільки припинити цей нестерпний біль.

Та, схоже, його це зовсім не хвилює.

Він сидить собі спокійно, не заважаючи мені корчитися і кричати.

Даніела сидить на трибунах під табло, над стіною, обплетеною плющем, у дальній частині поля. Суботній післяполудень, остання домашня гра регулярного сезону, і вони з Джейсоном і Чарлі дивляться, як нещасним «Ведмежатам» дають перцю на їхньому ж стадіоні, де набилося стільки люду, що яблуку ніде впасти.

Теплий осінній день, безхмарне небо.

Безвітряно.

Позачасся.

У повітрі пахощі...

Смаженого арахісу.

Попкорну.

У пластянках пива — по самі вінця.

Ревище натовпу здається Даніелі на диво втішним. До того ж вони сидять досить далеко від домашньої бази, і не помічають затримки між розмахом і ударом битки — швидкість світла проти швидкості звуку — коли гравець посилає м’яч за стіну.

Вони часто приходили на ігри, коли Чарлі був ще хлопчиком, але минули еони часу відтоді, як вони востаннє навідувалися на «Ріглі-філд». Коли вчора Джейсон запропонував цю ідею, вона не думала, що Чарлі підтримає її, та, мабуть, в душі їхнього хлопчика дзенькнула якась ностальгійна нотка, бо йому й справді захотілося прийти, і тепер він сидів спокійний і щасливий. І всі вони щасливі — таке собі тріо майже в нірвані, гріються на сонечку, наминають чиказькі хот-доги, спостерігаючи, як гравці гасають по яскравій траві.

Даніела сидить, затиснута з обох боків двома найважливішими чоловіками в її житті, сьорбає потихеньку тепле пиво, і раптом їй спадає на думку, що цей вечір якийсь не такий. І хтозна, в кому причина — в Чарлі, в Джейсоні, чи в ній. Чарлі щохвилини не зиркає у свій телефон. А Джейсон такий щасливий, яким вона вже давно його не бачила. Безтурботний — саме це слово спливає в її пам’яті. Його усмішка ширша, яскравіша, легше з’являється на вустах.