Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

По-четверте, навіть у цьому осередку неволі, болю і холодних протягів було щось хороше. Це були мої друзі. Хоч і не всі посиденьки з ними закінчувались очікувано і приємно.

Якось ми з дівчатами сиділи на подвір’ї, був вихідний і перший день, коли земля вкрилась памороззю. Я вже відвідувала всі заняття — шви з губи Ільяс зняв, рани позатягувались, лишилось хіба кілька синців, але це вже були дрібниці. Сонце саме стояло в зеніті, а значить, його проміння потрапляло до двору. Не можна було в такий день не сидіти надворі. Балакали ні про що.

Підійшов Адам. На його вилиці також красувалась довга подряпина — у п’ятницю він випадково впустив лук на занятті в близнюків, за що поплатився.

— Ну, порівняно з тим, що зробила з тобою Дана, то мене наче котик подряпав, — мовив він, коли я побачила його вранці в неділю і занепокоїлася. — Не хвилюйся.

— Я спостерігаю за вами вже кілька тижнів і ніяк не можу зрозуміти, чи ви пара, чи ні, — проказала Купава, хитро поглянувши спершу на мене, а тоді на Адама.

— Ми не зустрічаємось. Просто ми жили в сусідніх селах і часом бачились, — відповіла я.

— А даремно. Мати хлопця чи дівчину зовсім непогано. Я б навіть сказала, що весело, — дівчина замріяно звела очі до неба. — У мене був, але я поїхала в це кляте місце. Тож уже немає.

— У мене також був хлопець. Взагалі ми дружили з дитинства, а потім якось так склалось, що почали зустрічатись. Обіцяв мене чекати. В нього старший брат тут вчився, тому моєму Івові вже не довелось. Я сказала йому на прощання, щоб не дурів і не чекав, — геть зажурилась Вишена. Її зелені очі сповнились слізьми.

— Я теж з деким зустрічалась, — мовила Ламія, несказанно всіх здивувавши.

— А ти? Ладо? Така мила дівчинка обов’язково мала когось причарувати. Був кавалер? — спитала Купава. Сором’язлива Лада почервоніла і похитала головою.

— Не діймай її, бачиш — ніяковіє, — усміхнулась я.

— О, а ти, панно Набити-Пику-Дані? Напевне, не одне серце розбила? — очі Купави загорілись.

— Замолода я ще, — буркнула я. Всі подивились на мене, Адам аж якось надто уважно. — Я серйозно, це не дуже цікава тема.

— Ну хоч цьомчики були? — Купава не на жарт розхвилювалась, намагаючись хоч щось у мене вивідати.

— Ти не заснеш, якщо я розкажу.

— Справді, так пікантно?

— Так гидко, якщо чесно. Впевнена, що хочеш знати? — мовила я, починаючи сердитись. — Одного разу мене до сараю притиснув байстрюк нашого пана, Ширко, він у нього служить кінним і дуже зазнається. Поцілував, хоч я і не хотіла. То я зі злості й страху відкусила йому шматочок язика. Ширко досі шепелявить.

Усі завмерли.

— Найгірше те, що я той шматочок проковтнула, — мовила я, здригнувшись від власного спогаду. Здавалось, що когось зараз знудить. Але почавши, я вже не могла не виговоритись. Жахлива історія мого першого поцілунку крутилася в голові, як навіжена, бажаючи вистрибнути з пам’яті. — Ширко пожалівся панові. Той хоч і не дуже вступався за своїх байстрюків, проте я, як проста метейка, належала в його очах до найнижчих істот на землі.

Я підтягнула правий рукав куртки і продемонструвала три тонкі білі смужки.

— Це ті, що лишились після багатьох ударів різкою по руках. Напевне, ці три були найглибшими, чи що. В будь-якому разі, на лівій руці все зійшло. Мене хотіли бити батогом, але моя тітка впросила пана. Після того всього не дуже хотілось ще з кимось цілуватися.

— Цінуй ці шрами, дівчино, — почувся голос позаду. Я аж підскочила і озирнулась. Просто за нашою лавою стояла Маїна. Вона уважно дивилась на мене. Я просто-таки бачила власне відображення в її сірих очах — трохи злякане, трохи заціпеніле. — Цінуй кожен шрам як доказ того, що ти відстояла себе.

Не сказавши більше ні слова, директорка пішла в інший бік подвір’я.

— Вона, напевне, думає, що я якась ненормальна. Нападаю на учнів Дарвенхарду, кусаю хлопців, — простогнала я, затуливши обличчя руками. Адам легенько обійняв мене за плечі.

— Ти таки найненормальніша з усіх у цій школі. І, безумовно, найкрутіша, — прошепотіла Лада, захоплено дивлячись на мене.

— У мене розболілась голова, — збрехала я. — Я піду.

— Я з тобою, — мовив Адам. Я не заперечувала.

— Напевне, всі ці дівчачі розмови та посиденьки не для мене, — сказала я, коли ми зайшли всередину.

— Ну, я теж не люблю дівчачі розмови, — всміхнувся Адам.

— Хлопчисько.

— Атож. Слухай, Ханно…

— Що?

Адам якусь хвилину мовчав. Я поглянула на нього. Хлопець почухав потилицю і здався мені геть несміливим. Геть на Адама не схоже.

— Я вразила тебе своєю історією? — здогадалась я.

— Я… так, напевне. Я не знав про це. Але спитати хотів не зовсім про…

— А про що ж?

— Ти з тих пір, мабуть, не дуже полюбляєш хлопців?

— Ну, хіба придурків.

— А якби котрийсь захотів би тебе поцілувати? Ти б і йому язик відкусила?

Я поглянула на нього. Адам вдав, що розглядає вікна, повз які ми проходили.

Він хоче мене поцілувати?

Якщо це