Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Але я була б не я, якби розвіяла його страхи:

— Аби дізнатись це, йому довелось би ризикнути.

Хоч, чесно кажучи, романтика в стінах Сколісу не викликала в мене ентузіазму. Мені видавалось, що усе світле і чисте тут просто відмирає. Залишається хіба шукати ніжності. Та хіба може прорости ніжність у людях, яких раз за разом кидають у болото?

Я пригадала тих двох дурнів, які зійшлися один з одним, а тепер ніколи не побачать свою дитину і зустрінуться хіба в шахтах, де сонця ще менше, аніж тут.

Його там немає взагалі. А тут його убивають.

Маїна знову поставила мене в пару з Даною — і я знала, що то було останнє заняття, коли та була в ролі помічниці директорки. Те саме стосувалось і Уласа. Завтра вони мали відбути до Дарвенхарду, аби продовжити навчання там, тоді як до Сколісу надішлють інших учнів.

Не знаю, чому директорка вирішила знову нас випробувати, але я ледь стрималась, аби не відступити, коли Дана встала переді мною. Так, я трохи підучилася за ті два місяці, які минули з нашого попереднього «парного бою», але мені годі було й рівнятися до майстерності учениці Дарвенхарду. Особливо мене лякало те, що відтоді вона не зачіпала мене в коридорах, не ображала на заняттях. Узагалі на мене не дивилась. Навіть ні до кого особливо не чіплялась. Знаючи Дану, я усвідомлювала — щось насувається. Біда.

Нащо Маїна знову поставила нас одну проти одної?

Я цього не знала.

Я завдала першого удару.

Дана перехопила мою руку і, кинувши мене на підлогу, наступила на вивернуте передпліччя ногою. Без жодних слів. Холодно, ненависно.

Хрусь! Дана відійшла. Вона домоглась свого — наш поєдинок тривав всього кілька секунд, але я була точно не переможцем.

Я ще в житті так не кричала. Вона зламала мені руку.

Виконувати накази вчителів.

Не вступати у стосунки з представниками іншої статі.

Не покидати стін школи.

Були іще накази. Багато наказів. Стіни бібліотеки були списані ними. Часом вони нам снились.

Дні в Сколісі були одноманітними, важкими, сповненими зусиль, поту і крові. І, разом з тим, вони бігли невимовно швидко.

Я сильнішала. Витягнулась, стала жорсткішою. Моє тіло набуло м’язів. Долоні вкрились мозолями. Близнюки все рідше били мене палицею — я навчилась не тільки тримати лук, а й стріляти точно в яблучко. Я зуміла стати однією з кращих у своєму класі. І вперше в житті собою пишалась. Хоч у школі моя гордість за себе наче зависла в затхлому місці. Один день був схожий на інший. І кожна мить була подібна до попередньої. Але я не могла поділитись своїми здобутками з батьками і братом. І це пригнічувало мене… Тому жодні мої надбання не були насправді важливими.

Минув час і настав останній рік навчання в Сколісі. Я знала, що після цього всі охочі, які відмінно складуть випускні іспити та отримають гарні відгуки від вчителів, зможуть спробувати вступити до Дарвенхарду. Але я хоч і одна з кращих учнів, та була переконана в тому, що стану сервусом. Не дарвенхардцем, ні. Мої переконання не змінилися: ні коли мені було п’ятнадцять, ні у дев’ятнадцятирічному віці.

Ми з Адамом таки поцілувались. Вірніше, він ризикнув і поцілував мене в кінці першого курсу. І я його не вкусила — хоч, визнаю, бажання трохи його налякати виникло.

Та я хотіла тієї… ніжності.

Власне, це те, що можна було сказати про наші з ним стосунки. Гадаю, Адам був закоханий в мене, хоч ніколи не говорив про це. Він був гарним, а з роками ставав ще кращим. І я знала, що за ним впадає не одна дівчина з нашої школи, зокрема, як не дивно, і Вишена. Ми з нею не сварились через це, навіть ніколи не обговорювали цю тему — хоч, я знаю, вона хотіла. Та я була надто сильною, вона — надто несміливою. Але я не тримала Адама біля себе.

Хоч і не проганяла. Захотів би — пішов. А він не йшов. Ми ніколи не тримались за руки, не вели романтичних бесід. Просто часом цілувались десь у порожньому коридорі, чи в якомусь класі, або бібліотеці, за стелажами, ризикуючи попастись на очі дарвенхардцям (це чомусь особливо мені подобалось). Він одного разу спробував залізти мені під сорочку — і отримав такого штурхана в живіт, що більше не намагався це зробити.

Я не хочу провести все життя в шахтах.

А ще я не хотіла, аби наші з Адамом стосунки змінювались. Мене усе влаштовувало. Часом мені це надоїдало і я могла уникати його тижнями. Часом сама його десь ловила і притискала до стінки. Зазвичай це було після якогось іспиту чи особливо важкого тренування, коли мені хотілось розслабитись і відчути поряд когось сильного. Не знаю, чи він був так само задоволений нашими стосунками і тим, яка я холодна і колюча. Я заспокоювала себе тим, що не тримаю його.

Насправді я його мучила.

І це мені іноді дуже подобалось.

У тій школі, без зеленої трави і яскравого сонячного проміння, моє серце кам’яніло і ставало жорстоким.

Та, зрештою, усі ми кам’яніли. Так було легше.

Хоча минуло всього кілька років, та я майже забула, як виглядають мої рідні. Часом вони снились мені — і я не бачила їхніх облич. Після таких снів я прокидалась, спітніла і злякана, і крутилась у ліжку