Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

«Нарешті!» – еспер стрибнув і схопив телефон, як хижак хапає здобич.

Але його чекало розчарування. На екрані висвітився не номер Осинського, а гламурна аватарка Маріанни Костик.

– Привіт, – вкралось до вух знайоме муркотіння. – Як поживає найвидатніший з магів?

– Так собі поживає, – не збрехав Ярковський.

– Даш мені коментар по останнім подіям?

– По останнім подіям? Якщо ти мені про них повідаєш.

– А ти, типу, не в курсі.

– Типу ні.

– Не бреши.

– Клянуся. Щоб я здох на Хеловін.

– Оригінально, – голос Маріанни скинув з себе муркотливість, як змія стару шкіру. – Якщо так піде далі, почну писати статтю під назвою «Дожити до Хеловіна».

– І що ж там за біда?

– Справді біда. Чотири нові смерті у справі Вержо, а великий маг без поняття.

– Чотири смерті? Чотири? – передчуття були недаремними. Хто саме? Ярковському раптом спало на думку, що Осинський не дзвонить тому, що пекло не підтримує послуг його мобільного оператора.

– Сахневич, Бусурманко і подружжя Вілігжаніних, – повідомила журналістка. – Щось ти захрип, дорогенький. Що, не очікував на такий поворот?

– Я знав лише про Сахневича.

І після довгої паузи:

– А що сталось з поетом?

– Поета знайшли мертвим десь за містом. Там в нього будиночок у садовому товаристві чи щось таке. Помер п’ять-шість днів тому, вже розкладатись почав. Є підозра на отруєння, так само, як і у випадку з Сахневичем. Вілігжаніни померли на добу або дві пізніше. Але ніхто в місті про те не знав аж до сьогодні, бо вони були на Мальдівах, на якомусь там дуже віддаленому і дикому острові. Вони любили екстремалити, то була їхня постійна тема. Ми з Данилом щойно прочесали тамтешні сайти. Якщо вірити доблесній мальдівській поліції, Антін помер просто на пляжі, а благовірна пережила його на кілька годин. Ведеться слідство, задіяні кращі сили, бла-бла-бла. А ще – увага! – на тілах знайшли плями. Надзвичайно підозрілі плями. Що скажеш?

– Я поки що нічого не буду казати, але як тільки матиму якусь інформацію, тобі передзвоню.

– І жодних здогадок, версій?

– Вибач, я в шоці.

– Ок. Розумію. Чекатиму. І… будь обережним.

– Ти також. Па.

Роз’єднання.

– Що сталось? – вистрибнула з ліжка Sаня.

Ярковський переповів їй те, що почув від журналістки.

– Вона каже, що Бусурманко помер п’ять або шість діб тому, – Sаня почала бурмотіти, загинаючи пальці. – Це ж якраз після того, як ми з ним «ізабеллу» пили. Наступного дня, так?

– Так виходить.

– Можуть на нас повісити.

– Легко.

– І що робитимемо?

– Будемо сподіватись, що Осинський нас прикриє.

– А якщо не прикриє?

– Якщо, якщо… – Ярковський знизав плечами, знайшов шкарпетку, почав одягатись. – Мене інше турбує. Якщо, маленька, Осинський правий, якщо ми з тобою запустили якусь механіку знищення, то, значить, за нами стежили погані хлопці. А як вони стежили? Хто вони?

– І ці «погані хлопці» поперлись аж на Мальдіви труїти Вілігжаніних? – Sаня скептично гмикнула. – Маячня повна…

– Можливо, їм ще тут чогось підсипали… Ти бачила мою другу шкарпетку?

– Не бачила.

– Потрібно дізнатись, коли саме вони вилетіли з Борисполя… Де ж та клята шкарпетка…

– Скажи Осинському, щоби відрядив нас на Мальдіви, – Sаня знову застрибнула до ліжка. – Хочу в тропіки. Під пальми. Негайно.

– Не з нашим щастям, – так і не знайшовши шкарпетку, Ярковський рушив на кухню. – Каву? Чай?

Осинський підняв слухавку лише по обіді. Сказав, що знає про нові отруєння, призначив зустріч у кав’ярні, яку його бізнес-партнер побудував у глибині паркової зони.

«Я вже на місці. Тут безпечно», – запевнив він.

Ярковський наказав Sані не вистромлювати з квартири носа й викликав таксі. Він добувся до кав’ярні за десять хвилин. Авто Осинського стояло на парковці, а біля входу курив і мружився на сонце Гаїн.

– Подожди три минуты, – зупинив він Ярковського. – У Григорьевича тёрки там.

– А «здрасте»?

– Здравствуй-здравствуй, болт мордастый. Давно не виделись.

– Какие-то вы, Гурген Давидович, сегодня неприветливые. С чего бы это?

– А я всегда такой.

– Жизнь не удалась?

– С жизнью всё нормально. С такими, как ты, общаться западло. Вся приветливость из меня эмигрирует.

– Зря эмигрирует. Я белый и пушистый.

– Ты – ошибка природы, шаман недоделанный. Копаешься в людских мозгах, зарабатываешь уродством. Тебя только в цирке показывать, Мессинг грёбаный.

Ярковський не встиг відповісти на цей наїзд. З кав’ярні вийшов Осинський і з ним кілька чоловіків спортивного вигляду. Власник «Адміралу» коротко потиснув руку одному з них, й ті рушили до автівок. Осинський побачив Ярковського, жестом закликав його до кав’ярні.

Вони пройшли до окремої кабінки, де на столі стояв невеличкий прилад з куцими антенками.

– Це «антипрослушка», – пояснив Осинський. – Сідай, я замовив салати і лососеві стейки. Що питимеш?

– Пиво.

– Знову пиво? – перепитав власник «Адміралу». – Ти що, міцнішого не вживаєш?

– В даній ситуації не ризикну.

– Ситуація специфічна, – погодився Осинський.

– Ви в курсі про Вілігжаніних?

– Зв’язувався з нашим консулом у Шри-Ланці. Він на контакті з поліцією. Але мене зараз інше турбує. Експерти дали мені висновок по Сахневичу. Так от, ніякої отрути вони не знайшли, хоча ураження шкіри і внутрішніх органів вказують саме на отруту…

– А може…

– Ти, Сан Санич, дослухай мене, не перебивай. Я вчора переслав весь той експертний фарш до Німеччини. Є там в мене один спеціаліст. Сьогодні зранку він мені передзвонив. В нього є два, скажімо так, міркування. Два фахові міркування. По-перше, він переконаний, що Сахневича таки отруїли і отрута інша, аніж та, яку знайшли у шампанському минулого року. По-друге, він сказав, що тип уражень свідчить про отруту з пролонгованою дією. Німець поки що не може сказати, скільки часу пройшло від моменту попадання отрути в організм Сахневича. Може, кілька днів, а може, й кілька місяців.

– Пролонгована дія, – кивнув Ярковський. – Повільна отрута, значить.

Він хотів поділитись з Осинським раптовою здогадкою, але до кабінки якраз принесли салати. Поки офіціантка приймала додаткове замовлення, Ярковський ще раз обміркував ситуацію і вирішив приберегти свою гіпотезу до кращих часів. Натомість, коли офіціантка випорхнула з кабінки, він запитав:

– А коли зроблять експертизу по Бусурманку?

– Обіцяли до завтра зробити.

– Я б хотів подивитись висновки експертів.

– Навіщо тобі?

– Для повноти картини.

– А насправді? – Осинський відірвався від лососини, з-під лоба глянув на Ярковського.

– Мені сказали, що Федір Андрійович помер приблизно шість діб тому.

– Десь так.

– Ми з Sанею перед тим з ним пиячили, – Ярковський почухав підборіддя-п’ятку. – В нього на дачі. По-дорослому так накотили.

– І що з того?

– Хочу впевнитись, що нам з малою не оголосять підозру.

– Не оголосять, не бійся, –