Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

– Тоді ми з малою поета на контакт брали.

– І як?

– Не дуже, – визнав Ярковський. – Він закритим був, настороженим. Ще й нас намагався на ритм підсадити. Не простий був дядько. В малої навіть видіння було – Гамельнський щуролов.

– Щуролов? – ще один швидкий погляд з-під доглянутих сірих брів. – Правильне видіння, Сан Санич. Просто в десятку. Покійник, скажу тобі, ще з шкільних років фраєрів на пустому розводив. Гратись з людьми любив. Той ще був маніпулятор.

– А ніби ж творча людина.

– Творчі люди найнебезпечніші, – визначив Осинський, спостерігаючи як офіціантка ставить перед Ярковським бокал зі світлим. – З митцями, скажу тобі, розслаблятись не варто. І чимдалі в ліс, тим товщі партизани… Я, Санич, Федя покійного сильно підозрював. В нього стало б розуму і отруту знайти і все розпланувати.

– Отруїти власну дружину?

– Міг і помилитись, усяке буває. Але тепер що вже про те казати… – Осинський підняв стакан з віскі. – Крапка. Не Федь це зробив. Земля йому пухом.

Вони випили.

– Післязавтра Федя ховатимуть, – повідомив адміральський зять. – Від цвинтаря поїдемо на поминки до Паркового Дому. Ви з малою також підтягуйтесь. Там цікаво буде.

– На коли?

– О першій будьте десь в районі парку, я зателефоную.

– Не боїтесь?

– Мої люди слідкуватимуть за столом. Та й відеокамери там повісимо. Не думаю, щоби отой шакал знов ризикнув з отрутою.

– Той шакал страшенно розумний, – Ярковського наздогнала свіжа хвиля недоброго передчуття. На кабінку наче впала тінь Паркового Дому.

– Та й ми не лохи, – підморгнув есперові Осинський. – До речі, ти на Wiber’і?

– Де?

– Це така програмка для смартфонів, типу «скайпу». Добре захищена від третіх зайвих. Весь бізнес тепер тріщить по Wiber’у.

– В мене звичайний сотовий.

– То купи собі смартфона, не збіднієш. Від завтра, Сан Санич, ми з тобою спілкуємось виключно через Wiber.

– Так я побачу експертні висновки? – нагадав Ярковський.

– Побачиш, – кивнув Осинський. – Принесу на поминки. І навіть не на твої.

[№ 12 – Ципорин Володимир Євстахійович, професор історії, 70 років; № 25 – Сахневич-Пшеладовська Юлія Стефанівна (відома як «примадонна»), колишня оперна співачка, 57 років; № 13 – Костик Данило Кімович, журналіст, письменник, 45 років, № 14 – Костик Маріанна Іванівна, журналістка, дружина Данила, 33 роки; № 21 – Гжесь Маргарита Петрівна, поетеса, 60 років]

День прощання з Федором Андрійовичем Бусурманком випав сонячний і спекотний. Ярковський і Sаня зайшли в Парковий Дім задовго до першої. Сек’юріті Осинського вже перекрили доступ до другого поверху. Ярковський вияснив в них, що поминки за поетом відбудуться у Банкетній залі. Поки він розпитував охоронців, попри них понесли бляшані і пластикові скрині з ресторанними стравами.

– Вони опломбовані! – зробила великі очі Sаня.

– Само собою, – гмикнув охоронець. – Гурґен Давидович сам пломби ставив. Ніхто нічого не підкине.

– Хто це? – запитав різкий голос за спиною Ярковського.

– Це від Миколи Григоровича, – доповів охоронець.

Ярковський озирнувся. Перед ним стояв огрядний чоловік у бездоганному темно-синьому костюмі і тупоносих лакованих черевиках. З короткою зачіскою та акуратними вусиками він нагадував джентльмена з реклами гаванських сигар. Таке собі втілення старої впевненої класики. Пахло від нього дорогою перукарнею. Краєм вуха еспер почув злосне сичання Sані й здогадався, що перед ним легендарний начальник служби безпеки Осинського.

– Не знаю вашого ім’я та по батькові… – почав Ярковський.

– А навіщо вам моє ім’я і по батькові? – джентльмен байдужо і майже просвітлено дивився в очі Ярковському.

– Ну… для звертання.

– Пусте, – ледь примружив очі джентльмен, нагадавши Ярковському той вираз скептичної зверхності, що регулярно з’являвся на обличчі власника «Адміралу». – Звертатись, при потребі, будете до Миколи Григоровича. А він мені перекаже. Якщо, звісно, виникне така необхідність.

– Ок, – погодився Ярковський. – І коли все почнеться?

– Коли приїдуть з кладовища.

– До зали ви нас не пустите?

– Зараз не пущу.

– А на четвертий поверх ми можемо пройти?

– Можете, чому ж ні, – джентльмен обернувся до охоронців й ті відступили у глиб сходового майданчику.

Коли вони піднялись на третій поверх, Sаня збуджено зашепотіла:

– Це ж був той гад, що мене допитував. Це таке падло. В нього посмішка, як…

– Зараз він не всміхався.

– Тобі пощастило.

– Напевне. Він виглядає крутішим за Гаїна.

– Нема базару… А куди ми йдемо?

– Хочу показати тобі лігво нумізматів. Якщо, звісно, там відкрито.

– Цікаве лігво?

– Принаймні, зможемо там зачекати до початку поминків. Там, до речі, є крісла… – Вони якраз дістались четвертого поверху і Ярковський зауважив, що двері до кабінету Балтера привідчинені. – О, диви, Антей Маркович на місці.

За дверима на Ярковського чекав сюрприз. Напроти Балтера, у старому шкіряному кріслі, зручно розташувався Ципорин. Професор невимушено витягнув довгі ноги, від чого задерлись напрасовані брюки і за манжетами шкарпеток накреслилась бліда шкіра ніг. Він був повбираний в усе чорне: костюм, сорочку, краватку з вафельним рельєфом. Лише краєм сорочкового коміру йшла вузенька яскраво-жовта смужка, що контрастувала з суцільним трауром. В реальності Ципорин був ще схожішим на постарілого і посивілого Деніела Крейга.

– Добридень, – привітався Ярковський.

– Лёгок на помине, – розквітнув назустріч есперові Антей Маркович. – А я как раз рассказывал Владимиру Евстахиевичу о тебе и твоём отце.

– Очень интересно, да, очень, – підтвердив професор. – В наше время очень модно обладать паранормальными способностями. И не только модно, но и выгодно. И деньги приличные и слава, и на костёр за колдовство не пошлют. Так что, вас, господин Ярковский, можно поздравить – вам повезло.

– В некотором роде, – ввічливо посміхнувся еспер. – А вот эта девушка, – він підштовхнув Sаню до кабінету, – умеет читать мысли и вводить в глубокий гипноз.

– А как зовут девушку? – Ципорин зміряв Sаню швидким оцінюючим поглядом.

– Саней меня зовут.

– Вам нравится мужская форма имени «Александра»?

– Ага.

– И вы действительно можете читать мысли? – брови Ципорина склались «дашком».

– Без проблем.

– Я же тебе говорил! – невідомо чому зрадів Балтер.

– Про неё ты ничего не говорил, – зауважив професор і звернувся до Sані:

– Можете продемонстрировать свои способности?

– Здесь?

– Если это возможно. И не поймите, Бога ради, мою просьбу, как желание вас унизить. Я вполне понимаю разницу между клоунами и людьми, обладающими особенным даром. Мне просто интересно.

– Без проблем, – знизала плечами Sаня. – Сказать вам про что вы сейчас думаете?

– Да.

– Вы пытаетесь представить как я выгляжу… – ляснула себе по стегнам дівчина, – без одежды. Кстати, я выгляжу намного лучше, чем вы себе представляете.

– Браво! – розсміявся Ципорин. – Я приму к сведению.

Він звернувся до Ярковського:

– Антей Маркович сказал,