Читати книгу - "Зоряний вуйко"

А там коїлося щось незвичайне. Звідусіль з проходів котилися великі сірі кулі і зупинялися навколо сцени, немовби оточуючи її. Хтось із охорони скочив було на ноги та потягнувся за електричним кийком, але раптом з найближчої до нього кулі вилетіло щось на кшталт мотузки і спритно обплело руку. Друга мотузка вже обхопила ноги, і охоронець завалився на підлогу, неначе лялька. Зліва від мене підхопився іще один сміливець, але його швидко сповила найближча істота. Я знайшов поглядом своїх друзів. Обидва сиділи в кріслах, міцно обкручені сірими мацаками. І тут я зрозумів, куди раптом поділися спрути з далекої Бетельгейзе.

— Що це? — розгублено спитала Соломинка.

— Здається, я здогадуюся.

Спалахи спротиву виникали то там, то тут, але миттєво вщухали, заплутуючись у міцних обіймах спрутів. Я швидко оцінив ситуацію і зрозумів, що треба вшиватися. Приблизно так і висловився, виборсуючись з-під Непереможної Солохи.

Можливо, вона дійсно вміла добре битися, але розбиратися з терористами — це зовсім інша робота. А що тут у нас в наявності теракт, тепер сумнівів не виникало. От тільки б іще отримати можливість розбиратися, а не сидіти десь у кутку, зв’язаним бридкими мацаками.

Для початку належало вибрати шлях відступу, принаймні так нас учили. Час на втечу є, хоч і невеличкий — поки терористи остаточно зламають опір охорони.

Тут у мене в голові майнув неясний спогад, і я рішуче схопив Соломинку за руку.

— За мною.

Треба віддати належне, вона не спитала, куди, і не стала опиратися, а просто поплазувала слідом. Мій задум був простим і елегантним — у підлозі кожної сцени, а особливо Палацу Спорту, є люки, що ведуть донизу. Через такі люки подають електрику, воду і все, що треба, туди ж таки зникають асистенти та тигри у фокусників. Нам належало зникнути, так само як тиграм. Треба тільки знайти найближчий люк та спробувати якось відчинити. Я підняв край татамі та пірнув туди, намацуючи підлогу руками. Соломинка трималася за мною. Молодець, дівка.

А напасники, вочевидь, уже захопили звуковий вузол, тому що над залом лунав рипучий голос електронного перекладача:

— Зберігайте спокій. Спротив не має сенсу. Це теракт. Зберігайте спокій.

Спокій. Добре сказано, хай їм чорт.

Люк знайшовся досить швидко. Я пробував натиснути на нього з різних боків, поки нарешті знайшов прихований механізм, і кришка слухняно від’їхала донизу, відкриваючи шлях до втечі. Пересвідчившись, що погоні поки немає, я галантно пропустив жінку вперед і сам пірнув слідом.

Ми сиділи в машинному відділенні попід сценою та прислухалися до невиразного шуму згори. Люк я акуратно зачинив за собою. Здається, наша втеча залишилася непоміченою. Щоправда, довелося добряче наїстися пилюки під татамі і тепер ретельно відпльовуватися.

— Що там відбувається? — нарешті витисла із себе кілька слів Соломинка.

— Теракт відбувається. Ти ж чула. Нас взяли в заручники.

— Хто?

— Восьминоги. Вони, здається, прилетіли з Бетельгейзе.

— Так ми ж з ними друзі.

— Певно, що так. Ти ж бачила їхні дружні обійми.

Я струснувся усім тілом, немов собака, і підняв цілу хмару куряви.

— А навіщо їм це?

От якби знати. Втім, вони скоро оголосять свої вимоги, принаймні так твердить теорія. А практика…

— Нам яка різниця, навіщо?

— А ви хто?

У темряві зблискували Соломинчині очі. Вона мене так і не впізнала, і я вирішив поки що зберігати інкогніто.

— Глядач.

— Не схожі ви на звичайного глядача.

Шкода, а так намагався бути саме звичайним глядачем… Я тільки знизав плечима, втім, це, мабуть, залишилося непоміченим у пітьмі. Що робити далі? Теорія радила встановити зв’язок зі Службою і доповісти ситуацію. Проте аби доповісти ситуацію, її спочатку треба знати. А ми сиділи тут як миші і навіть не уявляли реального масштабу подій. Отже?

— Я пропоную піти на розвідку, — сказала Соломинка.

Ти диви.

Я мовчки підвівся і посунув до стіни, у якій, судячи зі світлих шпаринок, мали бути двері.

— Куди ви?

— На розвідку. Куди ж іще.

— Ви не надто ввічливі. Зачекайте, ми раніше ніде не зустрічалися? Щось мені ваш голос здається…

— Тс-с-с… — я навпомацки знайшов ручку і обережно став відчиняти двері. Ззовні долинав шум.

Ми принишкли біля щілини, що утворилася у проймі. Шум наближався. Спочатку перед нами виник сірий мацак. Він міцно вхопився за гладеньку підлогу і слідом виповзло все тіло великого, завбільшки з мене, спрута. Ми зачаїли подих. Слава Богу, потвора не помітила нас і полізла собі далі, але уявіть наш стан, коли ми побачили джерело шуму та зойків, що лунали безперервно. Ззаду наш інопланетний «друг» тягнув, обплівши мацаками, двох людей, в уніформі, напевно, із тутешнього персоналу. Бідолашні хлопці борсалися, виривалися, але мацаки тримали міцно, немовби приклеєні.

Коли потвора зникла за рогом, ми із Соломинкою перезирнулися. Доведеться бути дуже обережними, бо в такі обійми легко потрапити, а от вирватися — важче.

Переконавшись, що шум достатньо віддалився, ми зробили крок у широкий коридор і почали свою подорож технічними поверхами Палацу Спорту.

Судячи з побаченого, напад було ретельно підготовлено. Не знаю, скільки насправді було цих спрутів, але ми скрізь наштовхувалися на сліди їхнього перебування та відчайдушного опору з боку персоналу. Так, я мав рацію — в касі помилилися з кількістю квитків для цих тварюк.

Вочевидь, останню фразу я пробурмотів уголос, тому що Соломинка спитала:

— Яких квитків?

— Вхідних квитків. Я кажу, вони купляли квитки, значить, можна встановити, скільки їх тут.

— А ви знаєте, скільки продано квитків?

— Ні, але інші знають.

Мобільний зв’язок було подавлено примусово, так завжди роблять на виставах, аби не