Читати книгу - "Зоряний вуйко"

— Чому ви так вирішили? — Соломинка акуратно повісила її на місце. Українські жінки страждають на манію прибирання, це доведено психологами.

— Я так вирішив тому, що коли плануєш обмежитися залою, немає рації вимикати телефони. Логічно?

— Логічно.

Ми побували в багатьох приміщеннях і скрізь знаходили одне й те саме — безлад, розкидані меблі та мовчазні телефони. Сюди, на технічний поверх, не долинало згори жодного звуку. А від цього картина спустошення ставала ще зловіснішою. Одного разу ми ледь не вскочили в халепу — коридором, повз двері, які ми уже збиралися прочинити, плазував спрут. Він був без полонених, тому просувався беззвучно. Довелося потроїти і без того подвоєну пильність.

— Усе. Розвідку закінчено, — проголосив я, виходячи з чергового кабінету.

— Чому? — поцікавилася Солоха.

— Мені все зрозуміло. Палац повністю заблоковано, людей тримають в залі під контролем. Треба шукати вихід назовні.

Я сам собі сподобався цієї миті — настільки авторитетно та спокійно прозвучали висновки.

— А що вони хочуть?

— Це нам розкажуть ззовні, якщо виберемось. Давай знайдемо кухню.

— Кухню?

Це ази. Найкращий спосіб проникнення до споруди — вентиляційний канал. А де найбільші вентиляційні канали? Зрозуміло, в кухні.

— У Палаці є ресторан. А значить, є і кухня.

— Навіщо нам кухня?

— Побачиш.

Пильнуючи в чотири ока, ми знайшли-таки кухню без зайвих пригод. Солоха чудово орієнтувалася за запахами, принаймні кухонними, і врешті ми відчинили ті двері, що треба.

— Тю-тю.

Тут, судячи зі всього, відбулася справжня битва. Кухарям не першина мати справу із восьминогами, крім того, вони завжди озброєні велетенськими ножами, — отже, картина перед нами вимальовувалася грандіозна. Підлога була вщент залита борщем, скрізь валялися тарілки, каструлі та інший кухонний реманент. На плиті догоряв якийсь соус, — власне, за його запахом ми й зорієнтувалися. Хлопці не здалися без бою, принаймні про це свідчив велетенський обрубок мацака, який тепер уважно розглядала Соломинка.

— Дивіться.

Внутрішня поверхня втраченої терористом кінцівки була вкрита маленькими, навіть тендітними присосками. От в них, власне, і крилася справжня сила спрутів. Ці присоски намертво чіплялися за підлогу чи за людину — навіть і не пробуй відірвати. Тисячі маленьких присосок. Елементарні закони фізики.

— З таких обіймів не викрутишся.

Я почухав потилицю.

Соломинка стояла переді мною і тримала в руках обрубок нашого ворога. Можна було замилуватися нею в цю хвилину. Очіпок збився на бік і майже не стримував розкішного темного волосся. Викот запилюженої сорочки злегка надірвався і тепер відкривав трошечки більше, ніж раніше. Перемазане у сажу та білила обличчя набуло трохи дитячого виразу. У цей момент я відчув себе готовим пообрубувати геть усі мацаки на світі!

Але до справи. Перш за все я знайшов холодну плиту, бо на гарячій не дуже пострибаєш. Так, каструлі, миски — все геть, аби зручніше було дістатися до вентиляції. Відсунув банку зі смальцем. Нюхнув. Смалець був уже готовий до подачі — заправлений зеленню та часником, саме те, що треба. Я озирнувся навкруги, підійшов до полиці з хлібом та відламав собі добрячу скоринку. Війна війною, а обід за розкладом, та й, врешті-решт, ефективність праці ситої людини більша, чим голодної. Смалець ліг зверху густим шаром, я облизав ложку.

— Хочеш хліба?

— Чого? — дівчина відкинула мацак і підійшла до мене. Я зробив бутерброд і їй. Деякий час ми просто стояли і їли, немовби збираючись із останніми силами перед боєм. Та воно, в принципі, так і було.

Я закинув у рота останній шматочок, витер об штани жирні руки, аби краще хапатися за трубу…

— Стоп!

Від мого вигуку Соломинка здригнулася.

— Що з вами?

Витер жирні руки… Господи! Я уже побіг геть, підхопив з підлоги ворожий мацак та провів по ньому пальцями. Так і є! Наступної миті повернувся до столу, запхав до банки зі смальцем долоню, а тоді знову торкнувся присосок. Ура!!!

Соломинка дивилася на мене, немов на божевільного.

— Що сталося?

Я вхопив її за плечі, несила стримати радощів.

— Пам’ятаєш дартс?

— Який?

— Ну, вчора в дартс грали.

— А ви, власне, звідки…

— Там теж присоски, розумієш? І якщо їх намастити салом, вони не липнуть, розумієш?

Здається, вона почала метикувати.

— Зачекайте, а як ми зможемо усіх їх намастити?

— Господи, та не їх. Ми самі намастимося, це ж елементарно!

Соломинка дивилася на мене широко розкритими очима.

— Роздягайся! — скомандував я.

— Навіщо?

— Господи, ну що тут складного? Одяг на тобі — це зачіпка, до одягу присоска приклеїться, а якщо ми роздягнемося голі та обмастимося салом… — і тільки тут я зметикував, яку власне пропозицію роблю молодій дівчині. — Ой, пробач. Я не подумав… тобто не хотів… тобто я сам якось уже.

— А оце дзуськи!

Я підняв очі. Соломинка почервоніла, від чого стала іще привабливішою.

— Теж мені сам! Нікуди ти сам не підеш! Я з тобою! — вона уперла руки в боки, і я зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

Роздягалися ми по різні боки плити. Соломинка попросила не дивитися на неї, і я, як міг, виконував це прохання. Банку зі смальцем поставили посередині, наші руки раз по разі зустрічалися в ній, і дівчина навіть не відсмикувала свою долоньку.

З яким задоволенням я позбувся свого маскараду — на підлогу полетіли окуляри, за ними борідка, бакенбарди, ватяні штани. Я мастився смальцем ретельно, аби не пропустити жодної ділянки, і краєм ока слідкував за Соломинкою — щоб у неї теж не залишилося незмащених