Читати книгу - "Землянка"

— Мене мамка підучила. Сидимо в коморі, холодно, страшно, і вона почне або казку про Івана-Побивана, або за Тараса, як він служив панам…

— І я, Надь, у четвертий! А що? Пам’ять у мене вигуляна, все на льоту хапаю. Знаєш, скільки пісень від солдат назбирав? Цілу торбу! Всяких-всяких. Про сабантуй, про катюші, про гімнастьорку… Слухай. — І Вовка загудів крихким баском:

Він явно фальшивив, тягнув навпростець, але Надійка слухала уважно й сама в такт пісні ворушила губами. «От нагода побалакати!» — зрадів хлопець. Та йому як не везло, то не везло.

— Тпру-у-у, моржі! — пролунало над шляхом. — Худоба!.. Стануть — не здвинеш, підуть — не зупиниш.

Поява Деркача викликала, як мовиться, пожвавлення серед присутніх. На якусь мить дівчата й молодиці кинули роботу, всі повернулись до Яшки. А він недбало сидів на косматому, так собі бочком, упирався ногою в горб другого буйвола. Сонце пестило здоровенний, з баклажан завбільшки, синець під його лівим оком. За Яшкою, немов похідна кухня, чорнів високими бортами кавказький фургон з рипучими колесами, на фургоні — бочка, обхлюпана водою. Возій добродушно блискав зубами на веселий гурт, мовляв, хто посміє ущипнути Яшку, виходь, силою поміряємося.

І на виклик його озвався дід Оврам:

— Правда, Яшо, що ти, кажуть, теперечки весь Інгул перепірнаєш? Пірнеш, спіймаєш під водою чорного і за хвіст на берег цупиш.

— Не за хвіст, діду. За болючіше.

— А хай тобі! — з реготом відскочили молодиці.

— Тітко Оксано! — гукнув переможно Яшка. — Куди воду зливати?

Трояниха, що клала стіну (дівчата рвали заміс і подавали їй вальки), зачувши голос Деркача, випрямила спину, ліктем відкинула волосся (руки були заквецані глиною), стомленим поглядом обвела толоку:

— Зливай, Яшо, в діжу, в оту, що коло замісу. Та ще підвези бочок п’ять, для запасу.

— Підвезти можна, — сказав Яшка, спорожнюючи бочку. — Тільки дайте когось, щоб держав скотину. Не стоять чорти, як набираю з колодязя.

— Ольгу бери, — підморгнула не без лукавства огрядна Федора.

— Чого ж, хай Ольга йде, — погодилась бригадирка.

— Давай, давай, Ольго! — випхали з гурту присоромлену дівчину.

Яшка хотів було скорчити невдоволену міну, та не вмів кривити душею — спалахнув до вух, довго вичерпував лишок води із дна бочки. Потім кинув оберемок соломи в передок, підсадив Ольгу (а дівчата все примічають: бач, як ніжненько!) і сам, поважний, суворий, вмостився поруч. «Цабе, моржі!» — погнав підводу в село.

А за ними, за відбулими молодятами, спантеличеними своєю близькістю, летіло щире дівоче зітхання: хороша пара!

«Де ж то моє щастя бродить? — не в одної терпло неприласкане серце. — В яких землях воно, те щастя, супостата воює?»

«Молоді… У вас усе попереду, — гнітила й гнітила вальок до валька Трояниха. — А що нам, ні жінкам, ні вдовам? На що сподіватися?»

«Яшці добре, — підгортав липуче тісто Вовка, ступаючи у Надійчині сліди, де немов у коритцях збиралась вода. — Він, зубатий Яшка, з усіма запанібрата… Взяв Ольгу й повіз».

Коли сонце одміряло півнеба, старий Яценко постукав обушком по іржавій бочці:

— Перекур, жіночки. На обід пора.

Молоток, сокиру, кельму — кожну річ зокрема — Яценко насухо витер, дбайливо обгорнув ганчір’ям і склав у полотняну торбу. Інструмент, свій скарб, свої руки, він беріг дуже ревно, не кидав де попало, завжди носив із собою. Перекинувши торбу через плече, Яценко звернувся до бригадирки:

— Відпустіть, Оксано, Вовку до нас. Пастушок він справний, я трошки за роботу йому сплачу… Гайда, Вовко?

Малий Троян, з передчуттям приємної несподіванки, метнувся за Лесиним батьком. Плечистий похмурий Денис ішов у голові сімейної колони. За ним, як у казці про дідову ріпку, потяглась уся білоголова команда в порядку трудового старшинства: мати, Ілько, дочки, Лесь і мишачий хвостик — Катруся.

Кроків за сотню вони зупинилися, щоб ще раз, уже віддаля, окинути оком зроблене. Таки видно, що на толоці похазяйнувала громада. Був пустир пустирем, лобода в коліно, давно не топтаний шлях. А зараз… Бур’яни мов котком столочено, там купи глини, там бочки, там приткнуті в заміс лопати. І над усім цим — рудий валок стіни. Кам’яне підмур’я високе, з призьбою, дві дошки з перекладиною — то майбутні двері, вже й намітились віконні отвори.

— Як так піде робота, — задоволений оглядинами, сказав Яценко, — то тижнів за три коробка буде готова.

Будівнича артіль стежкою спускалася на Купівщину, а Лесь із Вовкою ні-ні та й позирали назад і щасливо, як іменинники, усміхалися. Буде школа! На горі, на виду у всього степу!

Вовка давненько не забігав до Яценків і зараз помітив у їхньому дворі деякі зміни. І в них, вище старої землянки, закладено фундамент. Значить, ліпитимуть хату. Це раз. А по-друге, сама землянка побільшала, вона не скидалась на сліпі криничуватські погрібки. У всіх дашки над землею, а в них — стіни, хоч і присадкуваті, та все-таки стіни й два віконця до молодого саду. Скрізь і в усьому відчувалась мужська хазяйновита рука. Подвір’я чисте, огорожене плетеним із верболозу тином. В одному кутку — сарайчик для кролів, копичка сіна, підгребена й оправлена. Коло порога — ночви з теплою водою, стільчик, кухлик, рушник на білому кілку. Сюди, до хатнього порога, й підвів Яценко сім’ю. Ніхто не розходився, не галасував, навіть не обмовився словом. Як прийшли, так і стояли мовчки за батьком.

Вовка знав, що в Яценків свої порядки й звичаї, заведені з діда-прадіда.

Ось Ілько набрав кухлем води, почав зливати