Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Другий випадок трапився нам у селі Туринське. Наш зброяр Вуйко, квартируючи в одній хаті, поклав зброю в кутку. Заговорившися з господинею, він не помітив, що малий хлопчик почав бавитися пістолем. Пістоль вистрілив, і куля трапила Вуйка в живіт. Раненого Вуйка я відвіз до села Середнє Велике, де лікар УПА негайно зробив йому операцію. Вуйко, слава Богу, скоро видужав. Пізніше ніколи не лишав зброї по кутках та ще й іншим наказував, щоб такого не робили. Про цей та подібні випадки у нас склалася поговірка, що "раз на рік зброя сама стріляє".

Польські застави в Команьчі довший час нас не зачіпали, навіть тоді, коли ми заходили до села. В селі було багато українців, з яких чимало вступило в наші ряди, але були й такі, що співпрацювали з поляками і доносили їм про кожний наш рух. Особливо багато надокучив нам один залізничник, якого ми не раз попереджували, щоб припинив своє зрадницьке діло. Коли це не помогло, ми рішили навчити його розуму. Не оборонили його і польські вояки, які охороняли залізничий шлях і ночували з ним в залізничій будці. Підглянувши через вікно, що польські жовніри сплять, стрілець Лук тихенько прокрався до хати і приклав залізничникові автомат до голови. Він без спротиву дав себе привести до лісу. Там ми його покарали двадцять п'ятьма шомполами. І виявилося, що декому таки треба шомполів, щоб у нього заговорило сумління. Від того часу він перестав доносити на нас, а в деяких ситуаціях навіть помагав нам.

На початку серпня нам трапилася цікава пригода. Ми йшли вночі з Ославиця до Душатина через гору Маківка. Наша розвідка зауважила по другій стороні гори польський військовий відділ. Щоб перевірити ситуацію, я із стрільцем Яличкою тихенько і обережно підкрався аж на другий бік гори. Не зауваживши нічого підозрілого, ми завернули назад. Ледве ми спустилися з лисого вершка гори до перших дерев лісу, як Яличка сіпнув мене за рукав і показав на вершок гори. Я глянув і остовпів. У сяйві місяця побачив якісь тіні, що з блискавичною скорістю наближалися до нас. Поляки? Ми сховалися за дерева. А тіні вже майже біля нас.

— Дикі кабани! Стадо диків! На дерево! — закричав Яличка. Але лізти на дерево було запізно. Я з розпуки випустив серію за серією просто собі під ноги. Дики розбіглися на всі боки. О кляті! Їх було мабуть з тридцять. Я налякався їх більше, ніж більшовиків. Глипнув на Яличку, а він, бідолаха, не встигши вилізти на дерево, висів на гіляці і кумедно гойдав ногами. Раптом недалеко від нас заторохкотіли кулемети. Виявилося, що це наші хлопці йшли нам з допомогою, думаючи, що ми попали в польську засідку.

На другий день ми смажили і варили вбитих кабанів. Було при тому багато сміху і жартів, мовляв, я і Яличка такі небезпечні, що навіть дикі кабани роблять на нас засідки.

А кілька днів пізніше ми влаштували справжнє полювання на цілі стада диків. Селяни нарікали, що вони нищать їм бараболю. Першої ночі ми просиділи в картоплинні до ранку і не то що не вполювали, але навіть не побачили бодай одного дика. А селяни сказали, що кабани зрили картоплю в іншому місці. На другу ніч ми порозставляли стрільців по картопляних полях і казали їм взяти з собою кулемети. Коло півночі на одному картоплиську відізвався кулемет, а за ним почувся розпачливий крик — рятуйте! Ми підбігли і побачили таку картину: кулеметник залишив кулемет, а сам виліз на невеличку сливу. Під нею був величезний кабан і порскаючи підгризав дерево. Довелося визволяти товариша.

В селі Зогочев'я станиця польської міліції тероризувала українське населення. Нічого не помагали попередження нашого командування. Тоді в половині серпня сотня Бурого наскочила на міліціонерів, розброїла, забрала чимало зброї й амуніції, а приміщення станиці спалила.

В Зогочев'ї була теж станиця НКВД у складі п'ятьох чоловіків, але вони і пальцем не рушили, щоб боронити своїх польських колеґ. Згодом вони нав'язали контакт з нашим місцевим кущем і багато допомагали поворотцям з Німеччини. А треба знати, що поляки знущалися над українцями, що поверталися з Німеччини, називаючи їх коляборантами.

На жаль, тих енкаведистів скоро перенесли на схід. Серед селян кружляла вістка, що їх покарано за прихильне ставлення до українського населення і за співпрацю з УПА.

В той же час сотня Кармелюка наскочила на станицю польської міліції в селі Волковия і взяла її підступом без одного пострілу. Стрільці перше схопили коменданта станиці й змусили його провести їх до будинку. Стійка затримала групу перед приміщенням, але пізнавши коменданта, пустила їх усередину. В хаті польські міліціонери, побачивши наставлені автомати, піддалися без спротиву. Повстанці взяли в полон шістдесят міліціонерів, здобули чимало зброї й мундирів, забрали усі архіви, між якими були списки сексотів, а будинок висадили в повітря. Полонених міліціонерів відпущено на волю, за винятком тих, що грабували і мордували місцеве населення. Їх поставлено під польовий суд.

Ще в липні 1945 року, наш СКВ одержав інструкції нав'язати контакти з польським підпіллям ВІН і НСЗ5 і переговорити з ними про спільні військові дії. Такі контакти нав'язували наші відділи по усьому Закерзонні, і вони дали основи до численних зустрічей з представниками польського антибільшовицького підпілля та до укладу договору з проводом польської організації ВІН, що складалася з бійців колишньої АК6, які не хотіли вийти з підпілля після створення народньої Польщі. З представниками НСЗ договору укласти не вдалося, бо вони вороже ставилися до українців. НСЗ визначалися жорстокістю супроти українського населення. Було багато випадків, копи відділи НСЗ палили цілі українські села і нищили населення.

В нашому районі перша зустріч з представниками польського підпілля відбулася в селі Царинське.

Зате в околиці Прилук польського підпілля не було. Тому ми застосовували методу братання з польським