Читати книгу - "Григорій Сковорода, Шевчук Василь"

Сама душа Григоріева спливала чудо-звуками крізь калинову цівку. Й світ оживав, скидав зимову скутість. У дворі прослався густий спориш... Город зацвів васильками, ротатим бобом, маком.... Дерева вкрились бростю, а потім цвітом, листям; запахло хмільно грушами... Звйшлося співом птаство — зозуля, одуд, горлиця і соловейко... Господи, як щебетала в густій старезній груші ця непомітна сіренька пташечка!.. І раптом зойк:

— Григоре, братику?!

Стенувся, глянув — біля порога стояв, піднявши руки, HCJ мовби крила, вже сивий-сивий брат. Сковорода підвівся й пішов назустріч.

— А я ж то чую — грає, — сміявся крізь сльози брат. — Кажу, Григорій! А син не вірить, каже, його давно вже, мабуть, нема на світі... А я кажу, живий чи ні, а все одно це він, бо так ніхто не грає...

— Дідусю, діду! — смикнув малюк за полу.

— Тобі сопілку? — нагнувшись, спитав Григорій. — На, грай здоровий.

Малюк схопив і чкурнув до хати.

— Ач харцизяка, впізнав, що дід! — сміявся Степан беззубим ротом. — Це мого меншенького, потішне таке хлоп'я... Чого ж ми стали та й стоїмо, ходімо в хату! Оксенс, Катре, чуєте, господь послав нам радість! — гукнув старий у сіни. — Готуйте пляшку, снідання! Кирильцю, де ти, ,біжи гукни хутенько дядька Петра і дядину і тітку Ганну!

В порозі гостя стріли високий ставний чоловік у вишиванці та шароварах і волоока білява жіночка в сорочці й плахті — ну геть Мар'яна!

— Ласкаво просимо...

— Мир дому вашому! — благословив Григорій, поставив костур до рогачів і обняв небожа. — А ти, нівроку, виріс!

— Завяжи в землі та у гною, а бог на дож не скупиться... — пожартував Оксень.

— Він, Грицьку, в тебе вдався—язик що бритва, — сказав Степан.

Григорій глянув у сині очі Катрі й спитав отерплим голосом:

— Ви не з Ковраю?

— Ні, з Вороньків... — прошепотіла жінка і зашарілася.

— Ледве вблагали пана, — промовив Степан похмуро. — Вже скільки грошей витягнув, а й досі зуби точить.

— Хіба на неї тільки, — прогув Оксень. — На нас усіх.

— Ви ж козаки!

— Вона також козачка...

— А де ж це мати ваша? — спитав Григорій тихо.

— Вже другий рік при богові, нехай земля їй пухом, — перехрестившись, зітхнув Степан.

Загупотіло в сінях, рвонуло двері вихором, і на порозі як уродивсь Кирилець. За ним юрбою родичі.

...П'яніли швидко, дружно, мов поспішали впитися, залити душу. По третій чарці вже й почали співати, а потім плакати й картати долю-шлюху, що продалася панству.

Григорій слухав, стежив за цим каскадом болю і знов проймався тугою, яку лишив, здавалося, за ворітьми, при вході у рідну гавань. Тут, як і скрізь, усе ламалось, нищилося, і на руїнах волі іуди ставили свої палаци й псарні. Яка ж це твердь, яка ж це петра, господи! Де ж нам тепер шукати миру й правди, в яких краях, в яких людей, в якого бога?!

Він був ще тут і вже далеко звідси. Мов крізь стіну, раз по раз чув то кілька слів, то пісню, то безтурботний Мар'янин-Катрин сміх, що ятрив серце, в якому й так уже не було живого місця.

Немов планети довкола сонця, всі балачки, усі думки крутилися навкруг неволі, що обступала хмарою і холодила душу. Вже Вороньки, і Ковалі, й Кизлівка, і пів Чорнух були в кріпаччині...

— Це неподобство! — сказав Григорій, і стало тихо. — Усі на світі люди з одного й того ж тіста й тому всі рівні. А рабство, гніт — чужі людській натурі, гидотна панська вигадка. Хто дав одному право довіку жити трутнем і багатіти трудами інших? Природа, бог? Дурниці! Ярмо зробили люди і люди мусять знищити. Велике братство рівних — ось царство щастя, любові й миру! Там средний труд та дружба. І ні панів, ні кріпаків, ні цезарів. Одні трудящі люди!

— Це байка, Грицьку, — сказав Степан. — Того не буде...

— Буде!

— Як свисне рак... Суди, в'язниці, військо!..

— Коли терпінню приходить край — народ мов буря, його нічим не спиниш.

— Де ж той народ? Самі настрахані, забиті злидні, в яких одне на думці, щоб не піти з торбами або не вмерти з голоду.

— Народ наш спить, — додав Оксень.

— Сплячий — це ще не мертвий. Настане час — прокинеться!

— Мо', й так... — згодився Степан примирливо. — Жаль, ми того не дочекаємося...

— Хто знає, брате, — обняв його Григорій. — Є мужні люди, які самі не сплять і не дають заснути іншим. Либонь, і ми з тобою ще діждемося дня, коли воскресне воля!

— І-і вже, Григорію, — протяг Степан. — Хоча б діждатись літа й нового хліба...

— Був неврожай?

— Та наче й ні... Землі лишився клаптик.

— А де ж дідівщина?

— Пішла до пана в гості та й не вернулася. Петрові, старшому із двох братаничів, набридла скорбна бесіда, і він, підперши рукою голову, завів старої туги:

Ой не спав я нічку темненькую,

Да не буду спати ще й другую,

Да чомусь мені нудно

І серденьку трудно,

Молод козак сам не знаю...

На третій день уранці Григорій став збиратися.

— Куди ви, дядьку? — перша збагнула Катря.

— Нагостювався, Каїре, пора в дорогу.

— Тату, вони вже йдуть!

— Що ти надумав, брате? — перестав стругати ложку Степан. — Коли не так щось, то ти скажи...

— Все дуже добре, дякую, — спинив його Григорій. — Не ображайся, я вже піду. Побачилися, погомоніли...

— Де ти бродитимеш — старий, нужденний, немічний? Лишайся та доживай спокійно віку.

— Спокій нам не судився, брате. Ми сірі сироти, чужі у власній хаті...

— Григорію, побійся бога! — устав Степан. — Тут ти хазяїн! Ми ж не якісь там бусурмени, аби ламати старі дідівські звичаї.

— Не гнівайся, я не про те.

— То залишайся.

— Не можу, брате. Я знаю, вірю, що ви поділитеся останнім куснем хліба. Та чи полізе мені у рот той кусень, коли на нього блискатимуть голодні очі... — сказав Григорій тихо.

Степан схилив важучу сиву голову. Зітхнула Катря і, втерши нишком сльози, взялася збирати чудному гостеві в дорогу дещицю.

Брат забажав провести. Біля воріт спинилися, й Григорій, Знявши шапку, вклонився Катрі, дітям (Оксень кудись поїхав) , дровітні, груші, хаті, гнізду буслиному...

— Де не побачу гайстра, то нашу хату згадую, — всміх нувся братові, щоб побороти сльози.

— Покинули, — махнув Степан рукою. — Вже третій рік вакуеться...

Григорієві недобре стислося серце. Усюди смерть, спустошення. Одне за одним ідуть у невість поняття, речі, люди.

Все перемелюється на невблаганних каменях часу, неволі

й злиднів. Руйнуються одвічні тверді, й на тих місцях зіяють похмурі хляби...

— Куди ж ти зараз? — спитав Степан, коли минули давно занедбаний фортечний вал.

Григорій знітився: гце сам не знав. І раптом мовив:

— До Переяслава. У мене там хороший давній приятель, Микита Гайстер.

— Надумав тільки-по?

— Так... Степан спинився.

— Ну що ж, давай прощатися.

Поцілувались тричі, потисли міцно руки й, не озираючись, пішли у різні боки.

Останні десять-п'ятнадцять верст Сковорода не йшов, а біг. Немовби вихор підставив під нього крила і мчав у славне місто між Трубежем та Альтою. За довгі темні ночі в чужих хатах, у чужих людей, в самотні дороги він гірко виплекав нову мету, нову надію знайти затишну гавань хоч до весни, хоч би на кілька місяців. Так ненароком сказане оволоділо його думками, серцем. Мерщій, мерщій у Переяслав! Там — щирий друг, там — твердь, обітована його земля!

Дув вітер із півночі, різкий, пронизливий. І терпко пахло снігом, який несли великі темні хмари. Ці змії-чудиська повзли все нижче й нижче, заволікаючи останні клапті неба. Хоч був ще тільки полудень, важка, гнітюча сірість — якась розведена на краплях світла темрява — вже розлилася степом і пригасила і так похмурі барви. Убогі, чахлі стернища, скирти, прибиті мжичками, пожухлі трави, зелено-чорні латки озимини — все затихало, впадало в сон...

Зненацька вийшов на голий берег річки й побачив місто. Як і колись, здіймалися над ним величні храми. Хрести та бані, правда, не пломеніли сонцем, а ледь виднілися у сірім мороці. Трубіж затих під льодом, і тільки подекуди густа вода, злизавши стелу, ще нуртувала, рвалася з холодних пут на волю. Фортечні стіни довкола міста рушилися й тепер нагадували беззубий рот. Щось моторошне було у цих руїнах, у цій замерзлій річці, у тьмянім золоті хрестів та бань... Згадалися сумні чорнуські входини, німе безлюддя вулиць... Ні, ні! Дурниці. Холодний вітер, хмари, стареча втома — ось крила деймона, що налягли печаллю на спраглу душу. Господи, не допусти зневіритися в твоїй премудрості та милосерді, дай зачерпнути моці з твоїх щедрот, яких давно ти не посилав на ці степи, на ці міста-руїни!

З останніх сил, спираючись на журавля, брів по дорозігреблі, а потім вулицями, де майже все зосталося таким, як двадцять років тому. Це підбадьорювало: він не любив застиглого, давно потрухлого, але останнім часом почав боятись і перемін, які здебільшого були лихі, трагічні. Перед його очима пройшли в минуле, у небуття козацькі вольності, полки, гетьманщина, Січ, Коліївщина і ще багато дечого. Натомість — рабство. Пів-України вже в кріпаках, на інших жде те ж саме.

Минув Колегіум, собор, дзвіницю. Зикнув полегшено, коли побачив, що дві тополі сотникові стоять на місці. Ба навіть виросли — удвоє вищі й товщі! Спинився, витер рукою піт на лобі й пішов повільно, уже не кваплячись, не боячись, що замість хати Гайстра застане дике дворище. Враз одлягло від серця. Куди й поділися журба та втома. Він навіть став мугикати улюблений Микитин "псалом" про кума та судака, якого той до куми тащить:

Очерет тріщить,

І вода плющить...

Чи то Микита й досі такий веселий, жвавий? Перемінився, мабуть. Поважно-мудрий, стриманий. Як-не-як — уже, напевно, дід, при чині та при маєтностях... О, двір нівроку. Заможний двір. Не побагатшав ніби, та й не збіднів... Чи то ж упізнає? Де там. Ще прожене. Подумає — якийсь жебрак. Він же бо пан... А ось і сам! Високий, ставний, з розкішним чорним чубом — немов над ним не владний час.

Стоїть і віжки змотує...

— Добридень, пане Гайстре, — гукнув Григорій, — спершись на невисокий густий паркан.

— ЗдоровІ будьте й ви, — озвався той привітно, затяг кінець і обернувся.

Григорій аж сторопів: Микита за двадцять років не постарів, а помолодшав! Свят, свят...

— Ви щось хотіли, діду? — спитав той лагідно. Григорій сів на перелаз.

— Микито, що з тобою?.. — промовив глухо.

— Діду, я не Микита. — Мене Богданом кличуть. Небесна сило, так це Богданко, Микитин старшенький!

— А батько дома, голубе?

Богдан насумрився, оглянув пильно зайду й, перехрестившись, мовив:

— Немає батька.