Читати книгу - "Григорій Сковорода, Шевчук Василь"

Вже восьмий рік.

— Помер?

— Загинув. У Бессарабії.

— А мати?

— Вмерли. Коли почули, що батька вбито, то їм таке щось прилучилося, що за півроку й згасли... А ви їх знали, діду?

— Знав, синку, знав...

— То ви заходьте, зігрійтеся та пообідайте, — відчинив Богдан ворота.

Сковорода не в силі був ступити й кроку в Микитин двір, де не було Микити та чарівної його Онисі, яку він "вирвав" із Лохвиці. Поспіхом минув ворота й побрів назад, у місто.

— Куди ж ви, діду?

— Я вже піду. Я забарився, — промимрив злякано Сковорода й наддав ходи.

— Хто там такий, Богданку? — долинув із хати ясний жіночий голос.

— Якийсь химерний старець... Просив зайти — не хочеУдарив стрічний вітер, рвонув за поли свитки, засипав очі снігом. І світ розтанув, сховався, щез у білім вирі. Один як перст! Бр-р-р... Страшно, моторошно... Так навіть краще. Воля. Куди схотів... А де ж дорога, вулиця? Де Переяслав? Зник. Бач, переяв і все втеряв... Яка густа, яка безмежна віхола! Нестримний білий вітер і чорний сніг... А може, то просто ніч, подерта на безліч чорних клаптів... Чи день. Учорашній. Ні, мабуть, завтрашній. Найліпше рвати завтрашнє — страшніший біль. Минуле рветься легше і легше склеюється... Все рвуть, все кидають на зимний вітер...

Тихо, тихо Дунай воду несе,

А ще тихше дівка косу чеше...

О, хтось співає. Ти ба, Микита Гайстер! Приніс з Дунаю пісню. Ні, це хтось інший. Микита там і досі... Там, кажуть, кров зійшла червоним маком. Весь степ горить, палає — мак, мак...

Отямився за Трубежем у полі.

Сніг перестав, і вітер трохи стишився. Над білим-білим світом повзли кошлаті хмари.

Мак, мак...

От клята пам'ять! Де бачив він це полум'я, червоно-чорні квіти?..

На роздоріжжі звернув праворуч, де під габою снігу ще не схололи, певно, його сліди. Не думав іти в Чорнухи, звернув на цю дорогу, аби кудись звернути. Йому однаково, байдуже... А голова — неначе дзвін на вітрі, гуде, гуде... Пече всередині. Узяв, нагнувшись, снігу, поклав у рот. Бом, бом... У скронях. Чому так душно? Літо... Сіпнув на грудях свиту.

Загрібай, мати, жар, жар —

Буде тобі дочки жаль, жаль...

Чиєсь весілля! Копитять землю коні, музики тнуть, співають свахи, дружки... Та це ж братанич яіениться! Он він, Степан, і Катря... Мак, мак! На рукавах у Катрі... Всміхнулася — аж то Мар'яна!.. Господи, ку диве, що це з нею?! Летить, летить, як марево, а з рукавів на землю сиплються червоно-чорні квіти... Мар'яно!.. Щезла...

Не витираючи холодних сліз, Сковорода звертає знов праворуч. У Коврай, у Коврай! Ще раз побачити і можна вмерти... Струнке, веселе, блакитнооке сонечко, його нещасне щастя... Тут зовсім близько, верст п'ятдесят, не більше...

Он біжить, біжить мала дівчина,

А за нею русалочка...

Мар'яна тулиться до нього лячно й питає пошепки:

— Як ви гадаєте, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?..

Сковорода обняв за плечі дівчину... І раптом скрикнув: вона вже бабця!.. Боже, скрізь смерть, руїна, знищення. Бери, жорстокий деспоте, усе, що е, що бачиш, руйнуй, стирай у прах, але не руш Мар'яну!.. Мовчиш, заціпило... Чого ж ти скалиш зуби? Що я сказав смішного?.. А я не хочу! Досить мені твоєї мудрості, твоїх смертей, твоїх дурних законів!.. Я не піду, не бачитиму, я ошукаю твоїх сатрапів, сховаю в серці, на самім дні, й не дам, не дам!

Він обхопив руками груди й побіг назад. Мерщій до Києва, до альма-матері! Миславський мудрий, можний, не дасть себе на злу поталу. Він твердь, він петра. Як Аввакум рече:

зійду па камінь і на сторожі стану!.. Зілля йде обертом, хитається, немов вода. Сніг чорний, білий, колами, смугами... Мар'яна б'ється в грудях, от-от не вирветься...

Знесилившись, сів під вербою, поволі зсунув торбу і прихилився спиною до нехиткого стовбура. Блаженство!.. Так у раю, напевно. Душа намучиться на цій землі, влетить в едем і сяде під райським деревом...

Набрав у жменю снігу й підніс до вуст. Солодкий, як із джерела вода... А де ж той рай? На сході... Бредня! "Насадив господь бог рай в Едемі на сході". Де треба стати, щоб, повернувшися в потрібний бік, уздріти рай?

Заплющив очі й слухав, як дзвонять дзвони. Бом-бом, дзинь-дзинь, бом-бом, дзинь-дзинь... Чудово! От тільки жаль, якийсь один, надтріснутий, псує всю музику... Іч торохтить, іч гупав. Бом-бом, дзинь-дзинь... Бух-бух!.. Як віз по мерзлім грудді. А пропади ти!..

— Тпр-р-р, стій, Гнідко! — почулося нагло. Сковорода підвів повіки й побачив воза, запряженого одним конем. Візниця кинув віжки, потер задублі руки й став наближатися. Він був дрібний, русявий, у кожушку й... спідниці. Pardon, у рясі. Щось казав, підходячи, але Григорій того не чув. Прокляті дзвони! Невже аж київські? Чи переяславські? Бом-бом, дзинь-дзинь...

— Кажу, добридень, діду, — гукнув чернець.

Григорій лише кивнув. Язик пошерх, не повертався в роті.

— Чого ви тут сидите?

— Я йду.

— Куди?

— У Київ...

— Це далеченько, діду, — сказав чернець лукаво. — До вечора не дойдете! На прощу?

— Ні.

— До родичів?

— Я до Миславського... До альма-матері... Там, в Академії...

— Спізнились трохи, діду! — розвів чернець руками. — Всього на десять років... Миславський ваш давно в Московщині. Пасе ведмедів... — Приклав до лоба руку і мовив лячно: — Та ви як жар, дідуню! Ходімо швидше, я завезу додому. Де ваша дома?

Бом-бом, дзинь-дзинь... Миславський пасе ведмедів... Куди ти, бурий, нема на тебе вовка!.. Хльось, хльось гарапником...

— Де ваша дома, діду?! Хто й звідки ви?

— Я Даниїл Мейнгард, Сковорода... — пробурмотів Григорій і заспівав осиплим тихим голосом:

Та немає лучче,

Та немає краше,

Як у нас да на Україні!

Чернець узяв його під руки й поніс до воза.

— Я ще живий, куди ти тягнеш мене, люципере! — кричав, пручався.

— На віз, Григоре Савичу. Там м'яко, тепло... Доскочим Драбова, переночуємо — і до Прилук, у Густинку... У мене коник славний...

— Кінь, кінь! Ви чуєте?!

Григорій вирвався й побіг у поле. Десь зовсім близько іржав і цмокав ногами в твані золотогривий кінь! Ось він, як вітер, вилетів на чорно-білий пагорб і, розметавши огненну гриву, помчав у степ. Іржання, тупіт, стугін...

— Кось, кось! Кось, кось!.. Лиш вітер, гул та дзвони. Бом, бом, бом, бом... Утер сльозу. Тягнучи снігом торбу, пішов до воза. Спокійно дався вкласти себе у сіно, накрити чимось теплим. І провалився в хитку гарячу хвилю. Бом, бом...

...І СІТЬ ОСТАННЯ

Всю зиму й весну Григорій бився з хворобами і рвав тенета смерті. Не раз в убогій келії, куди привіз його чернець добряга, чув шелест крил і холодячий подих її посланця у Азраїла. Проте ні ця зима, ні ця весна не стали в його житті останніми. Останні, ті, які окреслюють межу буття, прийшли і не скоро, але прийшли. Були ще роки поневірянь, нові книжки, написані в самотині на пасіках, нові переклади з великих мудрих і незліченні бесіди з простим і можним людом. Пізнай себе. Спасибі богові, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Велике братство, царство любові й дружби. Нерівна рівність... А навкруги тим часом любові, братерства й дружби ставало менше й менше, одне за одним козацькі села прощалися з волею, найнеобхідніше робилось трудним і недосяжним... Григорій усе те бачив, нестерпно мучився й згоряв на полум'ї свого безсилля спинити це варварство, вернути людям розум та милосердя.

І якось, ходячи понад ставком у Пан-Іванівці, яка останні роки припала так йому до серця, відчув, що все, що час настав збиратися. Vixi et, quem dederat cursum fortunе peregi! Він, власне, був готовий. Свої книжки-рукописи, які були при ньому, давно послав у Петербург Михайлові. Ділити не мав чого. Хотілось тільки ще хоч би раз побачити найближчих друзів-учнів, погомоніти з ними на дальню путь-дорогу. Михайло мав десь днями купити хутір і повернутися в свої пенати. А Яків близько, його покликати можна, переказавши кимось, або листом. Вже ієрей. Розумник! Як прочитав "Икону Алківіадскую", розгнівався й замалював не тільки автора, а й те, кому цей твір присвячений. Це щось нове, якесь нещастя з Яковом. Він м'якосердний, він був завжди як глина, з якої можна виліпити усе, що хочеш.

Послав листа з оказівю й терпляче ждав. За кілька днів прокинувся з передчуттям — сьогодні! Швиденько встав і виповз із куреня, мов Діоген із бочки. Насилу випростався і, перекашлявши, пішов униз, до ставу.

Вже котрий рік у Пан-Іванівці, проте не звик і досі до цього дивного кутка землі. Щоб сам хотів придумати, навряд чи вигадав би щось досконаліше та мальовничіше. Глибоке русло річки перетинав міцна широка гребля. На греблі млин та верби. Праворуч став, немов дворога порохівниця, в кутку якої пагорб, порослий соснами. Ліворуч балка, виповнена високими стрункими вільхами, вербою, хмелем та різним іншим зелом. З крутобережжя струмить вода з цямрини. Смачна, холодна, вічна. А поруч парк, де поєдналося старе й нове, природне й штучне. Боже, чого нема у цьому парку! Від кам'яниці панської, що на горі, в бік Мерлі іде алея, тіниста, липова. Біля альтанки вона розщеплюється і п'ятипалим віялом збігає ледь не до ставу. Це менший став, низинний. Тут теж криничка. Рогіз, калина. На захід — гай березовий, на схід — садок, тополі. А далі — дуб і липа, два старці-велетні...

Спинився, сів під дубом. Набрав роси у пригорщ і просвіжив обличчя. Воно набрякло з ночі, пошерхло й стало немов чуже. Все тіло рушиться, здає, не хоче більше жити, носити гострий розум та невгамовну душу. Щоб не душа, яка не знає втоми 1 вболівав за все на світі, давно лишив би цей білий світ, що чорний став од горя, і перейшов би свій Рубікон. Він не боявся смерті і не чіплявся за кожну мить, за кожен подих, бо розумів, що смерть така ж природна, як і народження. Усе живе колись-то мусить умерти, і марна праця мучити себе жахами й прагнути вмолити вічний логос зробити чудо-виняток.

Парк, луг, село — все прокидалося, стрічало день симфонією найдивовижніших і найзвичайніших для цього місця звуків. Шум віття, вуркіт молочних цівок, веселий писк пташок, скрип журавля, овече мекання, дует коси й мантачки... Заплющив очі — і вже в Чорнухах, над чарівною Многою... Чогось бракує ніби... Ага, сопілки! Дістав із кишені флейту, яку прислав Михайло, й заграв повільно, тихо, щоб не порушити звучання ранку... Краса, гармонія...