Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

І все ж вона бачила — чи їй хотілося цього, — що паростки колишньої дружби зберігаються, намагаються прорватися крізь завісу взаємної ворожості, і сподівалася, що, як тільки закінчиться вся ця вистава і вона стане дружиною якоїсь нудної, але благородної людини, якій ніколи не буде належати її душа, коли станеться все це, її улюблений брат і Саймон знову стануть друзями.

Що стосується Саймона, він, можливо, бував би частіше на балах, де міг зустрічатися з Дафною, якби не умова, яку поставив Ентоні і з чим він сам погодився: бачити його сестру якомога рідше. (Зовсім одурів цей Ентоні від почуття відповідальності, що звалилося на нього, за долю сім'ї!) Ще він неодноразово говорив Саймону, що сподівається, що завдяки їхній безглуздій у своїй основі вигадці, Дафні вдасться якнайшвидше знайти гідну партію з числа новостворених і проявляючих неабияку енергію. І забути про існування герцога Гастінгса з усіма божевіллям його характеру.

Дафна не поділяла сподівань брата і була таємно рада появі на званих вечорах Саймона ще й тому, що вона зупиняла натиск шанувальників.

Засмучувало її, як уже було сказано, що з'являвся він рідко, а також те, що після невдалого купання в Темзі її брат зовсім втратив над собою контроль — можна подумати, Саймон своїми руками зіштовхнув його тоді у воду — і безперервно хрумтів Дафну лайливими і образливими. епітетами в адресу колишнього однокашника, не гребуючи зовсім малопристойними історіями з їхнього минулого спільного життя. Ці історії не відштовхували її від молодого герцога, а діяли, як часто буває, протилежним чином.

Тим не менш, Саймона сьогодні не було. А якби він був, то, напевно, знову вмовляв би її якнайшвидше знайти потрібну партію. І це б її не тільки дратувало, а й дуже засмучувало.

Вона не витала в хмарах і розуміла — таке має незабаром неминуче статися — у неї з'явиться чоловік, і цьому так чи інакше сприятиме людина, якій громадська чутка вже привласнила звання «Фатальний Герцог». А початок усьому поклала юна Філіпа Фезерінгтон, яка вигукнула якось у присутності кількох людей, що у Гастінгса фатальна зовнішність. З того часу його інакше, як Роковим Герцогом уже не називали. За очі, звісно.

Коли до вух Дафни дійшло це чи то схвальне, чи то зовсім невтішне прізвисько, вона прийняла його всерйоз: так, у ньому було щось фатальне, що глибоко зачепило її душу і серце. І провини Саймона у цьому вона не бачила. Він, як і раніше, ставився до неї з підкресленою повагою, проявляв стриману увагу, трохи присмачену легкою іронічністю. І вона відповідала йому тим самим. Навіть Ентоні визнавав, що манери та поведінка Саймона вищі всіляких похвал. Але, додавав її брат, це все чисто зовнішнє, а що ховається за оболонкою пристойності, навіть шляхетності, — вкрите мороком. І якщо морок розсіється.

Дафні теж хотілося, щоб він розсіявся, але не для викриття брехливості та лицемірства, у чому підозрював Саймона її брат, а щоб краще розібратися у почуттях герцога. У тому, який він насправді.

Поки ж він не робив жодних спроб, щоб опинитися з нею віч-на-віч, щоб доторкнутися губами хоча б до оголеної частини її руки. Поцілунки дісталися тільки пальцям, затягнутим у рукавичку, і то лише двічі.

Вони невимушено розмовляли на кількох званих вечорах, але недовго. Потанцювали один з одним, але лише по два танці, щоб не шокувати суспільство. Вони…

Загалом, чого там говорити, згадувати, перераховувати… Вона вже знала без жодних сумнівів, що закохалася в нього. І при цьому — яка іронія долі! — була змушена проводити в суспільстві Саймона набагато менше часу, ніж хотілося — щоб остаточно не вбити інтересу до себе у шанувальників, що з'явилися і множилися, і, головне, не викликати люті Ентоні.

Саймон же, у свою чергу, намагався бувати в її суспільстві рівно стільки, скільки необхідно, як він вважав, для того, щоб не збуджувати зайвих надій на його імовірний шлюб і водночас не давати зрозуміти, що він вільний для когось іншого.

Безглузда і загалом хвороблива ситуація — Дафна дійшла такого висновку, стоячи зараз біля холодної мармурової стіни зали. І все це дуже сумно.

Продовжуючи думати про це, вона не могла не згадати, що, незважаючи на його категоричні міркування про шлюб взагальному і, отже — так вона розуміла, — про ставлення до жінок (принаймні, її кола), вона час від часу ловила його погляд на собі і майже неприкрите бажання. (Або їй здавалося? Невже вона така зіпсована?) Він уже не дозволяв собі порівняно вільних фраз того типу, що виривалися у нього в будинку леді Данбері, коли він ще не знав, що Дафна з родини Бріджертон, але той же жадібний — чи як це більш пристойно назвати? — погляд вона, їй-богу, ловила на собі… Ні, вона не помиляється… Звичайно, він одразу відводив очі, відвертався, а в неї перехоплювало подих і по шкірі пробігали мурашки.

Його очі! Дехто порівнював їх із льодяниками, але як вони тепліли та танули, коли він переводив погляд на неї! Його слова могли бути жорсткими, інтонації роздратованими, але те, що таїлося в очах, викривало його…

Якщо, звичайно, вона знову не видає бажаного за дійсне.

Дафна не стримала зітхання. З уявою в неї завжди було добре, залишалося тільки чекати, коли мрії перетворяться на дійсність.

— Гей, Дафф! Що ти вмостилася в кутку? Відпочиваєш?

До неї підходив Колін зі своєю звичайною дитячою усмішкою на губах. Гарний хлопець, нічого не скажеш, і життя приймає легко та радісно, як птах небесний. Після повернення з Парижа він уже встиг завоювати серця багатьох дівчат і деякі (ми говоримо про серця) розбити. Нічого серйозного, зрозуміло, — так, напівдитячі пустощі. На щастя, йому ще не дуже скоро доведеться думати про власну сім'ю та робити вибір.

— Я не відпочиваю, — відповіла вона. — Я ховаюсь.

— Від кого? Від Гастінгса?

— Зовсім ні. Його ж тут немає.

— Нічого подібного. Він тут.

Хоча Дафна добре знала, що улюбленою розвагою Коліна (після гри на стрибках і біганини за розпусними жінками) було дражнити свою