Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Ти не вигадуєш?

Він збудував скривджену вираз і, кивнувши у бік вхідних дверей, урочисто промовив:

— Бачив на власні очі чверть години тому. Що? Як пишуть у віршах, «забилося прискорене серце»?

Пропустивши шпильку повз вуха, вона відповіла:

— Просто він казав мені, що не збирається сьогодні.

Колін підморгнув їй:

— Тоді що ти тут робиш?

Імітуючи обурення, вона сказала:

— Моє життя не обертається довкола Гастінгса, щоб ти знав.

— Справді, люба сестрице?

Ну що за нахабний тип! І який проникливий, незважаючи на молодість!

— Так, справді, — уперто підтвердила вона, втішаючи себе тим, що зовсім не збрехала, бо життя її справді йде осторонь Саймона, хоча про думки цього не скажеш.

Раптом очі юного шалопая стали незвично серйозними.

— Тобі погано, сестрице? Скажи відверто.

Вона зробила здивоване обличчя:

— Не розумію про що ти…

Він усміхнувся з виглядом всезнаючої людини:

— Чудово розумієш.

— Припини свої дурниці, Колін!

— Припиняю, сестрице. Але раджу, замість витрачати час і сили на суперечки зі мною, зрушити з місця і відшукати герцога, поки його не забрала якась підступна красуня.

Дафна відчула, як її тіло мимоволі рвонулося з місця, і злякалася, що Колін помітить це. Зусиллям волі вона змусила залишатися там, де стояла.

— Ха! — Сказав Колін. — Стихнула?

— Колін Бріджертон, — голосом своєї матері вимовила Дафна, — ти ведеш себе як дурна неприємна дитина!

Це було найсильнішим виявом обурення в її вустах стосовно брата. Той і сам не чекав більшого, тому тільки розсміявся і потім сказав:

— А тепер тримайся, сестрице, бо сюди прямує сам Фатальний Герцог. Так, здається, його називають?.. Я не жартую, візьми себе до рук…

— Дафно! — почула вона голос, який би відрізнила з тисячі.

Вона обернулася.

— Бачиш, — тоном чарівника, який зачарував появу Саймона, промовив Колін. — А ти не хотіла вірити коханому братові.

— Коханому? — з усмішкою перепитав Саймон, звертаючись до Дафни. — Невже він заслужив на таке звання?

— Тільки тому, що мій улюбленець Грегорі минулої ночі засунув мені в ліжко жабу, — відповіла Дафна. — Довелося тимчасово позбавити його цього почесного титулу.

— А в Ентоні ти його теж відібрала? — Не вгавав Колін. — Цікаво, за що?

Дафна замахнулася на нього рукою:

— Ох, іди кудись в інше місце зі своїми жартами.

— Мене ніде не чекають, сестрице.

— Ще як чекають. Ти ж обіцяв танцювати з Пруденс Фезерінгтон. Вона знемагає в очікуванні.

— Нікому я не обіцяв, ти щось плутаєш.

— Значить, тебе хоче бачити мати. Я чую її голос, який називає твоє ім'я.

— У тебе слухові галюцинації, сестро.

— Просто в мене шум у вухах від твоєї балаканини, братику. Ти мені починаєш набридати.

Він картинно притиснув руку до грудей.

— О, як ти мені раниш серце, Дафф! Як ти раниш його!

Саймон вважав за можливе втрутитися.

— Вам слід виступати на сцені, Колін, — сказав він. — Ви даремно витрачаєте тут ваш талант. Едмунд Кін[5] помре від заздрощів, як тільки ви ступите на підмостки.

— Цікава думка, — задумливо промовив Колін. — Я повинен її добре обміркувати, а тому віддаляюся. Приємного вечора вам обом.

Він відважив церемонний уклін і зник.

Дафна і Саймон якийсь час мовчали — чи відпочиваючи від присутності Коліна, чи перебуваючи в деякому замішанні.

Дафна першою порушила мовчання.

— Наступне явище, — сказала вона, — прихід моєї матері.

— Явище третє, - підхопив Саймон з кривуватою усмішкою, — Ентоні.

Рятуючись від подальшого перерахування своїх родичів, Дафла сказала:

— Не чекала, що ви тут будете.

Він знизав плечима, на його чорному фраку, що добре сидів, з'явилися трохи помітні зморшки.

— Мені стало нудно, — відповів він з розстановкою. Вона з подивом глянула на нього.

— Настільки нудно, що ви не полінувалися вирушити в інший кінець Лондона на нудний щорічний бал? Вибачте, не розумію вас.

— Я сам не розумію, — сказав він миролюбно, і це послабило її образу на його лінивий тон.

— Рада, що ви прийшли, — зізналася вона. — Тут така туга.

— Невже?

— Крім того, мене закатували розпитуваннями про вас.

— Невже? — саркастичнішим тоном повторив він.

— Уявіть собі. І найбільше дивувалася моя мама.

— Що ж так здивувало Вашу гідну даму?

— Вона лише хотіла знати, чому ви після того злощасного обіду жодного разу не нанесли нам візиту. — Нарешті Дафна (закликаючи собі на допомогу свою матір) могла поставити йому запитання, яке мучило її вже досить довгий час.

Саймон насупився:

— Ви вважаєте це за необхідне? Я вважав, що для збереження міфу про наш з вами роман достатньо, якщо надаватиму вам явну увагу на цих чортових званих вечорах. Хіба я цього не робив?

Тільки зараз вона зрозуміла, як сумно можуть часом звучати такі приємні слова: роман, увага.

— Ваша увага, як ви її називаєте, — сказала вона, — може, мабуть, обдурити будь-кого, тільки не мою матір.

«І не мене! Не мене!» — хотілося крикнути їй.

— Справді? — спитав він трохи розгублено.

— Звісно. Особливо, якщо ваша відсутність у нас у домі відзначена у цій безглуздій «Хроніці».

— Звідки вона, ця чортова леді… як її?

— Віслдаун, — підказала Дафна.

— Звідки вона може знати всі подробиці нашого життя? Мабуть, містить цілу зграю шпигунів?

— Цілком можливо, — підтвердила Дафна. — Тим більше вам слід якнайшвидше відвідати нас, інакше її домислам повірить все суспільство і наші зусилля виявляться марними. Чудовий план зів'яне, не встигнувши розцвісти.

— Хотів би я, — крізь зуби промовив Саймон, — щоб ця проноза використала свій талант якось інакше.

— Як? — поцікавилася Дафна.

— Не знаю… Ну, хай пише роман… п'єсу. Поему, чорт її забирай!

— О, якби тільки леді Віслдаун почула ваші слова! Можливо,