Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

А в кінці червня Свєтка вислідила мене з круглими очима:

— Штадлера знаєте?

— А що таке?

Штадлер був мій таємний співробітник, і не Свєтчине діло цікавитися.

Але вона лізла мені просто в обличчя:

— Німий. Жидуватий. Правильно?

— Не жидуватий, а людина єврейської нації. Далі?

— Еге ж. Дуже єврейської. Заходив учора сюди. І не сам. Із фіфою. З губищами наквацяними. Аж гидко дивитися. У такому віці, а квацяє. Шукали вас у терміновій службовій справі. З губищами каже: «Я — Лаєвська Поліна Львівна, а це — товариш Штадлер Веніамін Якович. Він погано почувається зі здоров’я і німий, то я його супроводжую. Він хотів би зустрітися з товаришем слідчим Цупким». І дивиться на мене, ніби я їй вас із-під столу дістану. Я їй кажу, хоч і не зобов’язана: «Товариш слідчий на завданні». Вона: «А коли буде на робочому місці? Він же й з громадянами має говорити, а не тільки по місту мотатися». Я відповідаю: «Щоб такі, як ви, жили спокійно, товариш слідчий і мотається туди-сюди. А ви напишіть заяву і залиште. Я передам». А вона з усмішкою прогавкала: «Ніяких заяв писати не буду. І товариш Штадлер не буде. Нам особисто треба». А той товариш Штадлер ледве стоїть на ногах. Я кажу: «Ви, товаришу Штадлере, присядьте. Відпочиньте. Нам непритомні тут не потрібні. Тут багато хто зомлівав. Не допомагало». Баба Штадлера хап за руку і повела на вихід. А він іде — чисте теля. Я вам точно кажу — баба і є головна. А він при ній.

Свєтка дивилася на мене із задоволеним кривлянням.

Я її похвалив:

— Правильно, Світлано, з такими нахабами треба без зайвих слів. У мене ця Лаєвська проходила свідком. І що їй треба, не уявляю. А Штадлера не знаю. Але все одно — шкода, не поговорив з ними. Раптом треба людям допомогти.

Свєтка скисла:

— Допомогти… Ви мені допоможіть. У мене сусід з глузду з’їхав. Ночами в стінку кулаками б’є. Мама боїться. Я не сплю. Зараз залишилася зовсім сама. Мама в село поїхала на тиждень. А мені з буйним за стіною? У нас стінки знаєте які — саманні. Кулаком вгатить — розвалиться. А там я. Сама. Беззахисна. Ось і виходить — у міліції працюю, а користі нема.

Під кінець своєї промови Свєтка скисла з наміром пустити сльозу.

Цього я допустити не міг.

Поклав їй руку на плече і кажу:

— З’ясую, що за фрукт. Налякаю. Без захисту не залишишся.

— Коли прийдете? — Свєтка з нетерплячки аж навшпиньки встала.

— Коли він удома з’являється?

— Він завжди вдома. Не працює ніде. Неробочий елемент, дармоїд. Можу збігати зараз.

— Ні, зараз у мене термінова справа. Після чергування зайду. Не бійся.

Артистка Свєтка гарна, але дурна. І весь її вигляд виказував, що їй не страшно, а навпаки, хочеться мене до себе заманити. По-дружньому.

Повернувся в кабінет. Попитав натяками у товаришів, чи не шукав мене вчора хто-небудь. По коридору погуляв, теж з’ясував щодо відвідувачів по мою душу. Ніхто нічого.

Термінової справи у мене на той момент не було. Зате треба було подумати. Добре подумати і зробити висновки щодо поточного моменту.

Попрямував в міський парк за Червоним мостом. Сів на нашу з Любочкою улюблену лавку біля пам’ятника Сталіну. Під кущем перського бузку. Немовби образ Любочки викликав. Навіть морозиво собі купив на її честь.

Підсумки такі.

Лаєвську я пересидів. Перетерпів. Сама виявила занепокоєння. Пішла на відкриту провокацію. Показала прилюдно, що шукає зі мною зв’язку. Притягла Штадлера для наочності. Отже, їй Довид устиг донести з моєї розповіді, що Штадлер був із Зуселем у мене вдома. Взяла Штадлера за комір і притягла. Мовляв, і Веніамін Якович, німий інвалід, у неї в руках. З усіма його відомостями про візит Зуселя.

Прийти вона прийшла. А якби я на місці виявився? Результат розмитий вийшов. Їй у міліції рота роззявляти ні до чого. Не на це вона розраховувала. Звідки вона дізналася, що я у від’їзді? Вчора я перебував у Количівці. Їздив з розробки.

Причому пішла просто до секретарки. Під кабінет начальника. А їй же прекрасно відомо моє робоче місце. Йшла б туди. Ні. В кабінет не заходила. У нас там завжди хтось є.

Отже, стежила за мною Лаєвська у всій своїй красі? Я б її помітив. Її не помітити ніяк не можна. Або посилала когось, щоб стежив за мною.

Інакше — ніяк. Але навіщо? Витрачати своє немолоде життя на мене як такого? Доводити до сказу, мучити, у тому числі і дружину, і дітей?

Психічна атака. Усе довкола психічна атака. І записка на столі у мене в хаті. І приїзд в Остер буквально по моїх слідах.

Я їв морозиво машинально. Кулька між двох вафельок крутилася підшипником. І вискочила. Упала на чобіт. Тут же налетіли горобці. Шугнув їх ногою.

Отже. Будьмо відверті — Лілія Горобчик. У ній справа. У ній початок і в ній кінець.

Піднявся. Нещадно розтер залишки морозива.

Жмутком трави витер чобіт. До блиску.

Шлях мій лежав точно. До Лаєвської.

Хвіртка була відчинена. Двері в хату теж.

Поліна Львівна лежала на тапчані. Дрімала. Але з рук уздовж тіла я визначив, що дрімота — удавана. Долоні напружені. І розташовані під незручним кутом. Напевно, побачила мене у вікно здалеку або почула хвіртку і зайняла позицію для зустрічі.

У кімнаті пахло парфумами «Красная Москва».

Вітатися не став.

— Ну що, Поліно Львівно, люба моя, приємно вам було по чужих кишенях шастати? Звично чи, як усі злодії кажуть: уперше, випадково?

Поліна розплющила очі, як артистка, і підвелася.

Сперла об подушку пухкий лікоть і промовила крізь позіхання:

— А, Михайле Івановичу! У вас там ґудзичок ледь тримається. Якраз зніміть, я пришию. Любочка ж іншим зайнята. А ви без догляду. Знімайте, знімайте. І підкладочка у вас розпоролась.