Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

З тапчана простягнула до мене руку, долонькою-ковшиком.

Я стримався. І не таких обламував.

— Негайно підводьтеся, громадянко Лаєвська! Досить дурити мені голову. Тут будете відповідати на запитання або пройдемо у відділок? Питань багато. Відповісте на кожне.

Лаєвська спустила ноги, сунула ступні у фільдекосових панчохах у шльопанці, кілька разів шаркнула, зручно вмостилася, розправила халат з драконами.

— Добре. Саме на кожне питання я відповім. Саме на кожне. Хочете ви чи ні. Відповім. Особливо на запитання про Лілію Горобчик. І про те, хто її вбив. Із цього питання почнемо? Чи самі виберете, з якого? У вас же, напевно, списочок довгий?

— Немає в мене списку. В голові тримаю. — Я зберігав спокій, і щоб показати, наскільки спокійний, вийшов на кухню, запалив керогаз, поставив чайник.

Із кімнати Лаєвська тихо сказала:

— У буфеті халу візьміть. Свіжа. З маком. Давайте, несіть, дуже їсти хочеться.

Через секунду Лаєвська сама зайшла на кухню, дістала булку-плетінку, злизала мак зі скоринки.

— Терпіти сил нема. Мак люблю. А ніж ви в столі візьміть. Не соромтеся. Ми як рідні стали. Я так уважаю.

Я не поворухнувся.

Вона сама відкрила шухляду столу. І перебрала один за одним три ножі. Ножі були з хати Лілії Горобчик. Три. А отже, за рахунком, серед них і той, яким убили потерпілу.

Лаєвська дивилася на мене приязно:

— Вибирайте, який більше подобається. Між іншим, вони всі однакові. Але один з привітом. Ви ж знаєте, від кого привіт.

Я промовчав з останніх нервів.

Витяг ножі і з ними пішов у кімнату.

Розклав на столі. Коли останній прилаштовував — вістрям зачепив за вишивку на скатертині. Смикнув — мало не подер.

Лаєвська підскочила, стала долонькою загладжувати візерунок:

— Що це ви так необережно! Ця скатертина — моя весільна. Сама вишивала. Полтавська гладь. А ви раз — і один пшик від краси залишите.

Скоріше за все цей Полінин «пшик» мене й доконав.

— Знаю я ваші пшики! Ви своїми пшиками мою дружину до смерті хотіли довести. Хотіли? Відповідайте!

Лаєвська мовчки різала булку. Різала й різала. Різала й різала. Шматок одним ножем. Шматок другим. Шматок третім.

Я вирвав ніж, саме останній. Особливо начищений і лискучий.

— Чи ви людина, а чи хто? Що ви мені психічну атаку влаштовуєте постійно? Думаєте, я не зрозумів, що цим ножем Лільку вбили? Ви його начистили і навмисне мені показуєте з усіх кінців. Але ви цей ніж не знайшли в річці. Він у вас був. І як він у вас опинився, для мене не питання. Ви навіть навмисне рукавичку свою розрізали. Але пожидились по-справжньому розпанахати — як насправді іржавий, з води, ніж би зробив. Ви так підпороли, щоб потім зашити зручніше і непомітніше. А ніж у вас, тому що ви самі особисто громадянку Лілію Горобчик зарізали.

Лаєвська сплеснула руками так, що шкіра від браслетки годинника до ліктя дрібно затрусилася:

— Ой! Сама? Особисто? І навіщо ж я тоді з цим ножичком ношуся? Що ж я його не закинула безвісти зниклим? Що ж я вам показую, показую, а ви нуль уваги?

— Ваша мета мені поки невідома. Розумію головне — ви жінка підступна і на довіру не заслуговуєте. Ви влаштовуєте цирк на порожньому місці, щоб скинути із себе відповідальність і перекласти її на іншого.

— На вас, правильно?

— Це ви самі мені зараз просто й сказали. Спасибі.

Лаєвська узяла шматок хали, простягнула мені.

— Пригощайтеся. Зараз чай принесу. І маслечко. З базару. Раненько вранці збігала, купила. Вас дожидаючись. Вам Світлана про нас із Штадлером розповіла, ви сюди прибігли. Молодець. У мене сьогодні клієнток не буде. Хоч поговоримо спокійно.

Від булки я відсторонився, але Поліна Львівна на це наплювала.

Принесла заварний чайник, дві чашки на блюдцях, варення у вазочці. Розставляла довго: то в один бік зрушить, то в інший.

Два ножі забрала, віднесла на кухню.

І звідти мені прокричала, начебто ненавмисно:

— А ви ножик у руці не тримайте. У вас кулак затерпнув. Аж побілів. Ви ножик на стіл покладіть. Не порвіть тільки нічого.

І правда. Ніж залишався у мене в кулаку. І мій кулак був білий-білий.

Лаєвська ще кілька разів ходила взад-уперед: то цукор принесе, то карафку з наливкою. То чарки.

— Ну, сідайте, Михайле Івановичу. У ногах немає правди. То що ви кажете? Цим ножем і вбили Лілію Горобчик?

Я зібрався було відбрити її і навіть піти. Але присів і присунув стілець близько до столу. Мої руки лежали на колінах.

Лаєвська налила чаю, підклала собі на блюдце шматок булки з маком. Підібрала ложечкою мак, який осипався, — гіркою вгору, назад на скоринку. Потім згребла в пучку і кинула собі в рот.

— Я з вами по-домашньому. Можна сказати, без зайвої культури. Культура завжди заважає. Церемонії різні, фіґлі-міґлі. Мені Лілечка розповідала. Ви проти церемоній. Ви з жінкою любите поводитися із силою. Якщо вона не проти, звичайно. А Лілечка була не проти. Скільки вона про вас мені розповідала! Неможливо уявити, скільки я вислухала її слів. Виключно про потяг до вас. І про ваше кохання до неї. Невже вона все вигадала? Га?

Я дивився на Лаєвську очима і розумів, що очі у мене зараз нехороші. І краще б мені опустити погляд і дати собі перепочинок.

Лаєвська жувала халу і запивала чаєм. Вона не дивилася на мене. Вона дивилася кудись убік. Я кинув погляд туди ж і побачив на стіні великий цвях. А на цвяшку висів картуз. Я впізнав його відразу. То був картуз Зуселя. Я запам’ятав його, тому що закривав ним обличчя Зуселя в могилі на Троїцькій горі.

Лаєвська підвелась і затулила від огляду картуз.

— А зі Свєточкою у вас серйозно? Як із Лілечкою чи ще серйозніше? Світлана — дівчина приваблива. Але дурна. Всі мізки собі на машинці відстукала. Бідна.

Я згадав про квиток у кіно. Гроші не віддав.