Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

418
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Відлиги. 1954-1964" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 90
Перейти на сторінку:
ви, товаришу Хмелик, хочете нашу школу на весь Радянський Союз знеславити?! Як Гоголь своїм «Ревізором»?! Так, чи що?! – завуч аж привстав від хвилювання.

– Ні-ні, не переймайтеся, все виглядатиме нормально і знеособлено, – заспокоїв московський гість. – По-перше, ніякої Карнаухівки в п’єсі навіть близько не буде. По-друге, головного персонажа зватимуть не Борькою, а… наприклад, Колькою. По-третє, замість «ТДПЗ» буде… наприклад, «ТОТР». Отже, ніхто ні про що не здогадається.

– А що таке «ТОТР»? – підозріло спитав Никифор Кузьмич.

– «Тайное общество троечников»57, – підморгнув московський гість.

– А-а-а… Ну-у-у… хіба що так. Тільки без прикметніших деталей, будь ласка, – з полегшенням зітхнули обидва.

– Кажу ж вам, що все буде гаразд, – знов запевнив їх москвич. – Цей сюжет саме життя підкидає, тож треба його використати. Ми ж бо, товариші, прекрасний час переживаємо – час оновлення. Зараз потрібні як нові підходи до справи, так і наше відповідальне розуміння. Отже, підемо назустріч часу! Сміливіше, товариші, годі вже боятися!..

Охтирка, 7 листопада 1958 року

Що потрібно для гідної зустрічі чергової, але не ювілейної річниці Великого Жовтня у вузькій компанії?! У компанії настільки вузькій, що до неї входять лише двоє людей різної статі: він – технолог місцевого труболиварного заводу Мирослав Сергійович Сусло, вона – обліковиця того ж таки підприємства Марія Явтухівна Шепетун.

Виявляється, для повного щастя потрібно зовсім небагато: каструля вареної картоплі, притрушена дрібно накришеною зеленню з часничком, полита розтопленим масельцем, тарілка квашених огірочків, помідорчиків та капустки, півлітрова баночка маринованих грибів-лисичок, півпалки докторської ковбаси, півдюжини свіжозасмажених котлеток, півбуханця хліба і головне – літрова банка домашнього первака, на зубрівці настояного. Прекрасного первака – такого міцного, що аж горить!..

Дешево й сердито. І до того ж цілковито в пролетарському дусі. Що не дивно: адже сама Велика Жовтнева соціалістична революція, на честь 41-ї річниці якої пишно прикрашений сьогоднішній «червоний» аркушик відривного настінного календарика, вона ж пролетарська… Отож усе вірно, все закономірно!

– На нас двох вистачить, це я тобі як обліковиця кажу, – запевняла Маня, усміхаючись до Мирослава Сергійовича лагідно, але водночас хитро.

– А як раптом хтось у гості зайде? – хвилювався він.

– Не зайде, Мирославчику, можеш не переживати. Ми з тобою у цій дірі під назвою «Охтирка» є чужаками, не потрібними нікому, окрім нас обох.

– Ох, Маню, Маню!.. Маєш рацію, – сумно зітхав технолог.

Так, сумно… дуже навіть сумно! Бо що він, Мирослав Сергійович Сусло, що вона, Марія Явтухівна Шепетун – справжнісінькі дурники… тільки кожен на свій власний манер.

– Ти, Маню, тільки не ображайся, будь ласка, але це так і є. Бо якби в наших довбешках бодай по одній крапельці розуму було, хіба опинилися б ми з тобою тут, у чорта лисого в зубах?! – зітхав він роздратовано. І додавав: – Звісно, не опинилися б!..

– Авжеж, Мирославчику, авжеж. Жила б я собі в своєму Києві…

– А я б жив у Харкові. Та й не один жив би, а з дружиною. А так…

– Зате ми зустрілися, отак!

– Зустрілися… два дурники. Як там воно в пісні тій?

Після цих слів обидва розреготалися і грянули дуетом:

– Жив собі дурак,

Жінку взяв він дурнувату,

Вони не знали, що робить,

Та й спалили хату!..

Досхочу насміявшись, чоловік потягнувся до банки з перваком.

– Е-е-е, Мирославчику… Чи не здається тобі, що ми зачастили з чаркуванням? – стурбовано спитала вона.

– А чого це зачастили? Все нормально. От давай-но порахуємо… Ти ж у нас обліковиця, хіба ні?

– Так.

– Ну, отож рахуй собі… Ми ж насамперед за сорок першу річницю Великого Жовтня випили?

– Випили. Сьогодні гріх за це не випити!

– Так… Далі за вічно живого товариша Леніна випили?

– Випили.

– Третю за жінок… Себто, за вірну революційну подругу товариша Леніна – за Надію Костянтинівну Крупську… а також за тебе випили?

– Ти справжній чоловік, Мирославчику мій любий! І дурепа не я – дурепа ця твоя фіфа, яка такого чоловіка, як-от ти, зреклася.

– Так, не згадуй її, гаразд?! Не хочу про неї чути. Не сьогодні…

– Гаразд, не буду, – мотнула головою Марія Явтухівна.

– Отже… три перші чарки випили? Ти там облік свій ведеш чи як?!

– І четверту випили. Тепер уже за всіх революціонерів і за тебе заразом, мій Миросю. Оскільки…

Во всех краях, во все века

Четвертый тост за мужика!

Вона всміхнулася сама собі й додала трохи тихіше:

– Бо що ми, баби, без вас таке?.. Без мужика – це не життя, я вже знаю, знаю!.. Скільки років мені не дозволяли!.. Казали, що я їм такою потрібна, як є сама по собі… Незаміжньою. А це тоскно, Мирославчику, до чого ж воно!..

– Ну годі тобі. Годі, кажу!.. – він, навпаки, підвищив голос.

– Не кричи, Мирославчику, не треба свято мені псувати.

– Я не кричу, я лише порахувати хочу, скільки ми випили. Отже, чотири чарки нарахували. А далі?..

– А далі було ще дві: за світле майбутнє всього людства – то була п’ята, а за мир в усьому світі… щоб ніколи вже війни тієї триклятої не було – це шоста. Отже, шість чарок уже перехилили. То нащо ти за сьомою тягнешся?

– А що таке?! Свято ж…

– Миросла-а-авчи-ку-у-у!.. – вона томно потягнулася й зітхнула: – Я просто не хочу, щоб наші посиденьки скінчилися тривіальною пиятикою!

– Думаєш, я після шести чарок нічого не можу?! Та ми на фронті!.. Чистого спиртику в медсанбаті, бувало!.. Ще й із глюкозою.

– Ой, ні, звісно ж, нічого такого я не думаю, що ти, що ти!!!

Жінка з удаваним обуренням замахала обома руками… чим тільки додатково розпалила чоловіка.

– Гаразд, я тобі зараз доведу… а потім буде все інше.

Чоловік завбачливо відсунув банку з перваком подалі від краю столу і простягнув до неї руки:

– Ну, Маню… йди до мене.

– А сірники?! – в її очах раптом спалахнула хитринка.

– А до чого тут сірники?..

– Щоб хату не спалити, от до чого!

– Ма-а-а-ню-у-у!.. Жартівниця ти моя!..

Чоловік міцно обійняв жінку, підхопив на руки і поніс до ліжка.

Ні-ні, виявляється, життя не закінчується навіть у такій забутій усіма (і навіть неіснуючим богом) дірі, як Охтирка. Це попервах тут тоскно до неможливості, а далі…

Як усе ж таки добре, що вона – Маня Шепетун – пожаліла єврейську дівчинку Дору. Що, порушивши інструкцію, врятувала її від Бабиного Яру – інакше б її не вислали з Києва, інакше б і досі не дозволяли сходитися

1 ... 40 41 42 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"