Читати книгу - "1793"

Я повернув голову юнака так, щоб його щелепа вперлася у стіл, приставив кінець долота до зуба й став стукати молотком. Почув, як тріснув корінь зуба. Переставив долото і знову стукав, і далі, і далі. Зрештою на місці, де нещодавно були зуби, залишилися тільки розбиті ясна й уламки. Тепер я міг дотягтися ножицями і відтяв язика так близько до кореня, як тільки зміг. Потягнувся до кочерги, забувши, що вона гаряча, і схопив голою рукою. Уперше від часів життя в Карлскруні відчув сморід смаленого м’яса. Люто вилаявся, обмотав руків’я ганчіркою і встромив розпечене залізо в потік крові, що лилася з рота.

Тільки після цього він закричав. От тільки… Люба сестро, не це було найгірше. Найгірше було те, що він розплющив очі й подивився просто на мене.

Цей погляд переслідуватиме мене до самої смерті.

12.

Зараз я маю вдосталь часу, щоб писати тобі, люба сестро. Середина літа минула, почався «собачий місяць». Робота, яку я маю виконувати, залишає мені багато вільного часу. Ранам потрібен час на загоєння, а я маю пильно стежити, щоб пацієнт мав достатньо сил. Часто мої обов’язки обмежуються тим, щоб погодувати кашею і обмити сердегу. Коли надто бушує чи намагається кричати, даю йому вина, щоправда, доводиться заливати його до рота через лійку. Не можу я його слухати… Але сп’яніння його заспокоює.

Те саме можна сказати й про мене. Я постійно спускаюся до винного підвалу по нові пляшки, п’ю так багато й так часто, як тільки можу. Здається, мого господаря не дуже переймає, що я роблю, коли маю вільний час. Він навіть бачив, як я виходжу з підвалу і, хитаючись, піднімаюся сходами до своєї кімнати, але не сказав ні слова. Сп’яніння не приносить ні полегшення, ні радості, але все одно краще, ніж залишатися тверезим. Принаймні сцени, які постають у мене перед очима, хоч трохи розпливаються. Можеш уявити, що я відчував, приставляючи ножа до його ока й тиснучи доти, доки світло для нього остаточно згасне?..

І кожного дня усі ці страшні картини знову й знову крутяться в моїй голові. Усі ампутовані частини тіла відношу Маґнусу. Щоразу бачу, як пальці рук і ніг зникають у його червоній пащі, як трощить кості до самого кісткового мозку, і чудовисько дивиться на мене зі свого кутка, ніби каже: «Ти наступний».

Від постійного пияцтва я часом не можу відрізнити, де сон, а де ява. Візерунки на шпалерах починають ворушитися, коли я проходжу повз, перетворюються на щупальці, тільки й чекають, щоб схопити мене, коли я підійду достатньо близько. Якось я пізнього вечора пішов до підвалу по чергову пляшку вина, і там у світлі сірника побачив щурячого короля і цілу зграю зв’язаних хвостами докупи пацюків. Вони верещали й бігали підвалом… Чи це мені привиділося? Це може бути якесь попередження. Здебільшого я п’ю, аж доки падаю і засинаю. Так краще: легше засинаю, а прокидаюся ще п’яний, що теж добре.

Однієї ночі мене розбудили якісь звуки. З’ясувалося, що то мій господар зайшов до кімнати, порпався в моїх речах, потім сів на ліжко, читав мої листи до тебе, сестричко, призначені лише для тебе. Не знаю, сон то був чи ні… Здається, я чув його сміх.

Записник професора Гаґстрема дуже мені допоміг. Там є навіть картинки, де показано, як найкраще відділяти кінцівку від тіла, де треба різати і як важливо зберегти шматок шкіри, щоб закрити рану на куксі. Щоб зупинити кров, я перетягував кінцівку шкіряними віжками, які знайшов у стайні — відрізав шматок потрібної довжини, добре змастив смальцем, щоб шкіра стала м’якша, еластичніша і не порвалася, коли я затягуватиму.

Апетиту я майже не маю, люба сестро, але це й на краще, бо шукати собі їжу мушу на покинутих грядках і в полі. Не знаю, з чого тут живе мій господар, може, десь у нього приховані запаси їжі, про які тільки він знає. Зараз сорочка на мені теліпається, штани сповзають — доводиться підперезуватися паском, щоб не загубити. Портрет із зали став з’являтися мені уві сні. Господар сказав, що то його батько. Що ненавидить його. У снах я бачу чоловіка в гарному одязі, що навпомацки ходить кімнатами й залами будинку, а на місці голови в нього дірка. Шукає свого сина, тільки не знаю, задушити він його хоче чи обняти.

Учора готувався відрізати хлопцеві ліву руку. Залишилася вона і ще права нога. Після цього треба знайти новий спосіб прив’язувати пацієнта до столу, бо вже не матиме кінцівок. Нагострив ніж, перевірив кожен зуб пилки для кісток — чи ж гострі? Обприскав винним оцтом підлогу й стіни, замінив стару глицю на підлозі, обкурив ялівцевим димом кімнату. Шкіряні віжки зв’язав найміцнішим вузлом, який знаю, протягнув крізь нього шматок дубової гілки — так зручніше перетягувати руку. Я вже збирався братися до справи, аж тут сонце кинуло промінь у кімнату й освітило його руку. На мізинці лівої руки блиснув перстень. Звичайно, я бачив його і раніше, але чомусь не звертав уваги. Нагнувся, щоб краще роздивитися, — золотий перстень, овальний щиток з каменем і якимось зображенням. Я плюнув на його палець і зняв перстень — він спробував подряпати мене брудними нігтями, але я виявився спритніший і нічого в нього не вийшло. На темному камені ретельно вирізьблений герб з багатьма деталями. У мене запаморочилася голова, ніби хтось мене сильно вдарив. Я кинув шкіряну петлю, вискочив з хижі й сів на поріг.

На верхівці берези закричав крук, далі запала тиша. Довго ще я сидів і роздивлявся перстень. Такі носили чоловіки зі шляхетних сімей, з родовими гербами. Навіть якщо я ніколи не дізнаюся імені свого пацієнта, людина, що знається на гербах, легко встановить його особу.

Мене почало трусити. Провидіння дало мені шанс зробити хоч щось добре для того, кому вчинив стільки зла, скільки найгіршому ворогові не побажаєш. Але як? Я став ходити туди-сюди перед хижею. Від вина думки ледве збиралися до купи. Зненацька за спиною почувся голос. Я так перелякався, що думав, зараз помру на місці. «Як справи з лівою рукою? Не бачу свіжих плям на одязі. Чого ти зволікаєш?» Господар стояв просто в мене за спиною. Як він так тихо підійшов? Я відчув, що в мене волосся стає дибки, а тремтіння в голосі зразу видасть фальш. Сильно стиснувши в кулаці перстень, якомога спокійніше відповів: «Та нічого такого, пане. Якраз збирався починати». Його обличчя як завжди нічого не виражало, очі порожні й