Читати книгу - "Труна з Гонконгу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Худий, із гострими рисами обличчя та рідкуватим волоссям кольору піску, — швидко сказав МакКарті.
— Схоже на чоловіка, з яким я розмовляв... на того, котрий назвався Френком Беллінґом.
Настала довга пауза, тоді МакКарті сказав упевненим голосом:
— Джефферсон мертвий. Він загинув в автокатастрофі, а його тіло відправили літаком в Америку.
— Джефферсон живий... у будь-якому разі, він був живий дві години тому, — відрубав я. — Той, кого я бачив, відповідає вашому описові.
— Тіло в машині за розміром підходило Джефферсону, — сказав МакКарті, наче намагаючись переконати самого себе. — Воно настільки обгоріло, що упізнати його було неможливо, але дружина ідентифікувала тіло за перснем на пальці та портсигаром, який він завжди носив при собі. У нас не було і досі нема жодних причин вважати, що то був хтось інший, а не Джефферсон.
— Якщо це був не Джефферсон, а я, дідько забирай, упевнений, що то був таки не він, то хто ж це був? — запитав я.
— А чому ви мене запитуєте? — сказав МакКарті. — Я й досі не маю причин вважати, що Джефферсон живий.
— Високий худий чоловік із блідо-зеленими очима, рідким волоссям піщаного кольору і тонкими губами, — описав я. На мить замислившись, продовжив: — У нього викривлений мізинець на правій руці, схоже, що він колись був зламаний, а тоді погано зрісся.
— Це Джефферсон, — підтвердив Геміш. То були його перші слова після того, як я увійшов до кабінету. — Пам'ятаю цей викривлений палець. То справді Джефферсон.
МакКарті подув на люльку.
— Кого ж тоді поховали? — запитав він стривожено. — Чиє тіло відправили назад в Америку?
— Припускаю, що це було тіло Френка Беллінґа, — сказав я. — З якоїсь причини Джефферсон намагався надурити мене, що він — це Беллінґ.
— Навіщо це йому?
— Не знаю, — торкнувшись ґулі на голові, я скривився. — Якщо ви, головний інспекторе, не проти, то я піду спати. Почуваюся так, наче мене волочив за собою тигр.
— Ви саме так і виглядаєте, — відповів він. — Та спершу опишіть нам Вонґа.
— Мені він здається таким, як усі китайці. Присадкуватий, товстий, із золотими зубами.
— Так-так, — сказав МакКарті, стримуючи позіхання. — Вони усі здаються нам схожими, точнісінько так, як ми здаємося схожими для них, — він повернувся до Геміша: — Візьми стільки людей, скільки тобі треба, і пройдіться через обгороджене місто. Спробуйте розшукати Джефферсона. Ви його не знайдете, та ми повинні спробувати, — тоді повернувся до мене: — Гаразд, Раяне, а ви йдіть спати. Можете залишити це нам.
Я відповів, що з радістю зроблю це, і вийшов із кабінету разом із Гемішем.
— Шукати Джефферсона в обгородженому стіною місті — це наче шукати людину-невидимку, — процідив Геміш люто. — Ніхто нічого не знає. Усі всіх прикривають. Джефферсон може бути просто біля мене, а я цього навіть не знатиму.
— Не падайте духом, — байдуже сказав я. — Матимете чим зайнятися.
Залишивши його лаятись, я взяв «паккард» і поїхав ним назад у готель «Ріпалс-бей». Я почувався старим, стомленим і виснаженим.
Я вийшов із ліфта на четвертому поверсі, де був мій номер. Коридорний китаєць, який повсякчас всміхався та кланявся, одягнутий у білий строєвий піджак та чорні штани, ще раз уклонився, подаючи мені ключ. Я подякував йому та пішов у свій номер. Відімкнувши двері, увійшов у вітальню. Більшість номерів у готелі мали вітальню. Спальня була за опущеною завісою, що розділяла ці дві кімнати. Я увімкнув світло й стягнув із себе піджак. Завдяки кондиціонерові тут панувала приємна прохолода.
Моєю єдиною думкою було прийняти холодний душ і піти спати, але цьому так і не судилося здійснитися. Коли я розсунув завісу й увійшов до спальні, то побачив, що біля мого ліжка світиться лампа.
На ліжку лежала жінка. Я упізнав Стеллу Енрайт. На ній була чорно-золота коктейльна сукня. Жінка скинула із себе туфлі, що тепер лежали біля ліжка.
Я був шокований, побачивши її тут. На мить подумав, що вона мертва, та потім побачив, що її груди піднімаються й опускаються, а отже, вона дихає. Я стояв, пильно дивлячись на неї, усвідомлюючи біль у моїй голові й бажаючи знати, що в дідька вона тут робить та як увійшла. А тоді пригадав коридорного, який так усміхався, і здогадався, що Стелла просто підкупила його, щоб увійти в мій номер.
Поки я дивився на неї, Стелла повільно розплющила очі й поглянула на мене, а тоді підняла голову й сіла, спустивши довгі ноги з ліжка.
— Пробачте, — сказала вона і всміхнулась. — Я не хотіла заснути. Мені просто набридло чекати на вас.
— Ви довго чекали? — запитав я більше для того, аби сказати хоч щось. Сівши у м'яке крісло, я спостерігав, як її ноги ковзнули в туфлі. Стелла поправила волосся, а тоді встала і перейшла у вітальню.
— Я тут із десятої години, — відповіла Стелла. — Хвилювалася за вас. Сподіваюсь, ви не проти, що я прийшла сюди, — і перш ніж я встиг що-небудь сказати, вона поквапливо продовжила: — Що з вами трапилось? Я ледь не запізнилася на пором. Чому ви не чекали на мене?
— Мене затримали, — сказав я, думаючи про худого хлопця з ножем та присадкуватого китайця з гвинтівкою. — Тепер я запитаю вас дещо. Це була ваша ідея, щоб ми з вами попливли на той острів?
Вона сіла на підлокітник крісла обличчям до мене.
— Моя ідея? Що ви маєте на увазі?
— Нічого складного, правда ж? Коли ви запропонували, щоб я поїхав подивитися на водоспад... це була ваша ідея чи хтось інший запропонував її вам?
Жінка насупила брови, пильно дивлячись на мене, а за мить сказала:
— Не знаю, чому ви запитуєте, але це мій брат порадив запросити вас. Він сказав, що ви самотні й будете раді моїй компанії.
— Він і справді ваш брат? — запитав я.
Стелла завмерла, пильно подивилася на мене, а тоді швидко відвела погляд.
Оскільки вона нічого не відповіла, я повторив запитання.
— Ви ставите найнезвичайніші запитання, — сказала Стелла, усе ще не дивлячись на мене. — Що вас змушує запитувати таке?
— Ви з ним не схожі, — мовив я. — І мені здається дивним, що така дівчина, як ви, хоче
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Труна з Гонконгу», після закриття браузера.