Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

матюки, порівняно з якими ураган Катріна — просто легкий осінній бриз.

— Альо, — Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.

— Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе. Їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.

— Я не поїду звідси.

— Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. Їдь сюда. Я прошу. Шо ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.

— Тільки не мама, я такий, як ти, — він поклав слухавку на важіль і сів біля столу на підлогу.

Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди гонили по перонах, спекулянти здавали білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провідників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває потяг №87 Мінськ—Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів майже десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусідніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові кульки в руках з надписом: «Час — це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип’ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:

— Вам допомогти?

— Ви маєте на увазі, кульок понести?

— Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, — назвався мужчина років п’ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на обличчі.

— Я — Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке враження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.

Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому їх обох вже не буде.

Я, паштет і армія

Я, Паштет і Армія (виключно чоловіча п’єса з використанням характерної військової риторики, яка може значно травмувати неадаптовану жіночу психіку)

(Для простих людей: Обережно! Часто використовуються слова, пов’язані із видільною системою людини)

І. Початок дурдома

 

тарий покоцаний тролейбус громихав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем цього безлюдного сонного міста. Морозні порожні вулиці ковтали його рогату машину та несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, яка поняття не має — де, врешті-решт, винирне. Шофер з гидливим виразом обличчя курив першу ранкову сигаретку. Його чудо-машина тарахкотіла на кожній ямці, ніби списана в запас пральна машина «Вятка», яка в режимі сушки збивала сейсмологів з пантелику, а він дивився на світ через широкий телевізор вікна та уявляв себе Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити тут, посеред спального району, якусь там Індію чи Мальдіви.

Я сидів на холодній сідушці, бо нічия дупа не встигла розігріти її до мене. Тролейбус віз водія кудись в романтичне незвідане, а мене, сука, — у військкомат. Мені завжди везло на паранормальні явища, і цього разу я потрапив у число лузерів, яких загребли в армію прямо з інституту. Водій так задумався над своїм відповідальним ділом — відкрити для людства новий шмат суші серед облуплених «хрущовок», що забув тормознути на зупинці, і я прочалапав по холодному мокрому асфальту зайвий кілометр. Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ. Але тепер я плівся вулицею, тягнув величезну сумку, напхану всяким непотрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки, за сім рублів в місяць.

Насправді вони боялися більше, ніж я. Я не боявся взагалі, бо проводи у стінах нашої общаги йшли другий тиждень, і часто в воєнкомат зранку їхали ті персонажі, на яких там не чекали. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав — куди кого пошлють. Мене ж гризла тільки проблема холоду. Бо я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це — Хасан, картавий татарський долбограй із зачіскою, як стара кроляча шапка, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа. Татарин за національністю та придурок по гороскопу, він завжди витворяв нелогічні та глибоко антигуманні вчинки.

Так, повертаючись з блядок, він запізнився в гуртожиток і змусив двох бомжів, які спали біля батареї на вокзалі, принести звідкись довжелезну металічну драбину та приставити її до підвіконника на четвертому поверсі. Хасан зайшов по ній в кімнату пішки, як Ленін на броньовичок, підігрітий якоюсь гидотою, що смерділа на квартал навколо, як згоріле зчеплення. Приглушений вокал замерзлого татарського ідіота змусив тоді мене голого відкрити настіж вікно й повіддирати клейкі смужки, які свого часу ми ліпили довго та нудно, щоб на вулицю не втікало тепло. Назавтра бригада пожежників, у кількості восьми кремезних чоловіків, знайшла свою викрадену драбину, але не змогла її підняти. Сам Хасан зачудовано дивився на них із вікна нашої кімнати, струшував попіл у склянку з чаєм, у якій чомусь плавала моя шкарпетка.

Я вперся у ворота воєнкомату та останній раз глянув на світ за своїми плечима. Боже, який же він красивий! Ти починаєш розуміти багато елементарних речей тільки в армії. І хоча б для того треба туди потрапити — аби навчитись цінувати те, на що ми не звертаємо увагу на гражданці. Наприклад, повагу. З першого дня армії ти дорівнюєш нулю і саме від нього починаєш піднімати свою ціну в очах оточуючих тебе персонажів.

— Прізивнік, бля-на. Ка мнє бєггом марш! — таким голосом могла кричати тільки людина, що потрапила під поїзд.

— Я, шо лі? — знизав я плечима та подивився на крикуна-прапорщика, який виглядав так, ніби був в армії довше, ніж існувала сама армія. Навіть на відстані було видно, як його вуса, пожовтілі від тонн нікотину, настовбурчувалися при кожному слові. Мене знудило від раптової думки, що прапор мусить кожен день облизувати ту страшну жовту волосню. Цікаво, яка флора і фауна може там мешкати?

— Шо лі — у тьоті Олі! Ти, засранєц, ка мнє, бєггам! — знову верескнув він, і мені не залишалося нічого іншого, як підскоком пораненої в сраку антилопи погнати до нього.

— Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? — То було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я