Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

Лея чекала надворі, доки я різав поліетилен і витягав з нього труп. Я поклав кілька шарів руберойду на ліжко, перш ніж розташувати на ньому тіло. Я легко стягнув з його пальця обручку. Можливо, Уго схуднув за час свого поневіряння у морі, а може, обручка завжди була трохи завелика на нього. Я зняв свій особистий медальйон і повісив йому на шию. Потім я поворушив язиком у себе в роті, перевіряючи, який саме зуб у мене зламаний; витяг плоскогубці та, вчепившись ними у відповідний зуб у роті небіжчика, виламав його з ясен. Я поклав гвинтівку йому на живіт, а деформовану ку­лю — йому під голову. Я глянув на свій годинник. Час збігав швидко.

Я накрив тіло ще одним шаром руберойду, відкоркував пляшку з бімбером, змочив алкоголем ліжко і руберойд, а решту розприскав по хатині. Геть трішки ще лишалося у пляшці. Я вагався якусь мить. Потім перекинув пляшку догори денцем і спостерігав, як пересохлі мостини всотують нечестиве пійло Маттіса.

Я витяг сірника з коробки, чиркнув ним, здригнувшись від звуку тертя, і подивився на вогник.

Час.

Я кинув сірник на руберойд.

Я читав, що людські тіла горять кепсько. Ми на шістдесят відсотків складаємося з води — можливо, саме тому. Та побачивши, як швидко займається просмолений руберойд, я зрозумів, що на цьому грилі залишиться небагато м’яса.

Я вийшов надвір, залишивши двері відчиненими, так щоб полум’я могло по-справжньому розгорітися.

Мені не варто було про це непокоїтись.

Полум’я неначе промовляло до нас. Спершу голоси його щось стримано бурмотіли, потім поступово гучність їхня збільшувалася, вони несамовитішали і врешті-решт зірвалися на дику какофонію. Навіть Кнут радів би такому гарному багаттю.

Ніби здогадавшись, про що я думаю, вона сказала:

— Кнут вічно твердив, що його батько горітиме у пеклі.

— Як щодо нас? — запитав я. — Ми горітимемо у невгасимому вогні?

— Я не знаю, — сказала вона, беручи мене за руку. — Я намагалася зрозуміти, але найкумедніше те, що я нічого не відчуваю. Уго Еліасен. Я прожила під одним дахом з цією людиною понад десять років, але я не відчуваю до нього жодного співчуття, і мені навіть не соромно через це. Я більше не злюся на нього, але й не відчуваю себе щасливою. І мені більше не страшно. Мене переслідував постійний страх від дуже давнього часу. Я боялася за Кнута, боялася за себе. Я навіть тебе бо­ялася. Але знаєш, що найдивовижніше?

Вона ковтнула і втупилась у хижу, що перетворилася зараз на суцільну вогняну масу. У багряних відблисках полум’я Лея видавалась особливо врод­ливою.

— Я не шкодую про це. Не шкодую зараз, і я не по­шкодую згодом. Якщо те, що ми робимо зараз, це смерт­ний гріх, то я таки горітиму у вічному вогні, бо не маю наміру просити прощення. Єдине, в чому я розкаялася цими днями, — обернулася вона до мене, — це в тому, що я відпустила тебе.

Нічна температура впала різко і раптово; то, напевне, від жару пожежі так палали мої щоки і чоло.

— Дякую, Ульфе, що ти не здався.

Вона погладила мою розпашілу щоку.

— Гм... Не Юн?

Вона пригорнулася до мене. Її губи майже торкалися моїх.

— З огляду на план, ймовірно, краще буде, якщо ми й далі називатимемо тебе Ульфом.

— Коли вже зайшла мова про імена і плани, — сказав я, — чи вийшла б ти за мене?

Вона різко зиркнула на мене.

— Ти робиш мені пропозицію зараз? Коли мій чоловік, просто перед нами, згорає на попіл?

— Це практичне питання...

— Практичне, — пирхнула вона.

— Практичне, — склав я руки на грудях і подивився на небо, тоді на годинник. — На додачу до того, що я кохаю тебе більше, ніж я кохав будь-яку іншу жінку в своєму житті, а я чув, що у лестадіанців не вільно навіть поцілувати жінку до шлюбу.

Покрівля і стіни хижі впали, сипонувши навколо зливою іскор. Лея міцніше притиснулася до мене. Наші губи зустрілися. І цього разу жодного сумніву не могло бути. Вона цілувала мене.

Коли ми поспіхом рушили назад, до селища, на місці мисливської хижі позаду нас курилося чорне згарище. Ми домовилися, що я ховатимусь у церкві, поки Лея спакує речі та забере Кнута, а тоді приїде по мене «фольксвагеном».

— Багато речей не напаковуй, — сказав, поплескуючи пояс-гаманець. — Ми зможемо купити все, що нам знадобиться.

Вона кивнула.

— Не виходь, нікому не показуйся. Я прийду по тебе.

Ми попрощалися на посипаній гравієм дорозі, аку­рат там, де я зустрів Маттіса того вечора, як прибув до Косунда. Зараз у мене було відчуття, ніби відтоді минули роки. І точнісінько як тоді, я відчинив зараз важкі церковні двері і підійшов до вівтаря. Там я зупинився і подивився на розп’яття.

Чи був мій дід цілковито щирим, коли казав, буцім не може відмовитися від того, що дають безкоштовно, і чи було це єдиною підставою для його навернення у християнські забобони? І чи цього разу мої молитви справді було почуто і мене врятував той хлопчина з хреста? Чи я винен йому що-небудь?

Я глибоко зітхнув.

Кому? Йому? Він — лише зображення чоловіка, вирізане з дровиняки. Там, на березі, скелі, до яких молилися місцеві, і це мало допомагати їм аж ніяк не гірше.

Однак...

Прокляття!

Я всівся на передній лаві. Замислився. Сподіваюсь, я не видаватимусь аж надміру претензійним, якщо скажу, що розмірковував про життя і смерть.

Хвилин за двадцять грюкнули двері. Я обернувся всім торсом. Було занадто темно, щоб розгледіти, хто ішов проходом між рядами. Але не Лея — кроки були занадто важкими, як на неї. Йонні? Уве?

Серце моє калатало, як скажене, а я намагався згадати, навіщо я, йолоп, викинув пістолет у море.

— То що, — неспішно протягнув знайомий глибокий голос, — ти розмовляєш із Господом? Я припускаю, ти питаєш Його, чи правильно ти вчиняєш?

З якоїсь причини я побачив Леїні риси в її батькові ясніше саме зараз, коли він тільки-но встав із ліжка. Його рідкувате волосся не було зачесане так акуратно, як зазвичай, а сорочка була застебнула не на ті ґудзики. Вже саме тільки це робило його вигляд не таким загрозливим. Проте щось іще в тоні його голосу і виразі обличчя підказувало мені, що він прийшов із