Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Ви маєте на увазі, щоб на ньому було поменше чорнила? — спитав Шеляг.  

Від мисленнєвих зусиль він так зморщив лоба, що його шиньйон сповз на бік. 

— Я маю на увазі... якщо зробити багато відбитків на папері і вирізати ці відбитки... — Мокр прикрив очі, ніби в роздумах, а насправді лише щоб не бачити шиньйона, який повільно сповзав на Шелягову потилицю. — Доставка в будь-яку точку міста коштує пенні, так? 

— Крім Затінків, мій пане. Туди — п’ять пенсів, бо листоношам надається озброєний супровід, — пояснив Шеляг. 

— Чудово. О’кей. Гадаю, в мене може знайтися дещо... — Мокр перевів погляд на пана Помпу, який світив очима з кутка кабінету. — Пане Помпо, чи не були б ви такі ласкаві сходити в «Козу і дух», що над «Куркою та курчатами», і попросити у шинкаря скриньку пана Робінсона? Можливо, він попросить за це долар. А дорогою зазирніть у друкарську майстерню «Ливарник і Шпулькіс» і повідомте, що Генеральний поштмейстер бажає обговорити дуже велике замовлення. 

— «Ливарник і Шпулькіс»? Це дуже дорого обійдеться, мій пане, — сказав Шеляг. — Це ж вони роблять усі ті шикарні роздруківки для банків. 

— І їх страшенно важко підробити, я це добре знаю, — сказав Мокр, і швидко додав: — Принаймні мені так говорили. Водяні знаки, спеціальні волокна в папері, все що хочеш. Кхм. Отже... Марка за пенні, і ще одна — за п’ять... Як щодо доставки в інші міста? 

— До Сто Лата — п’ять пенсів, — відповів Шеляг. — Десять чи п’ятнадцять до інших міст. А, три долари, якщо аж до Ґеної. Зазвичай ми суму просто на конверті писали. 

— Отже, нам потрібна марка за долар, — сказав Мокр, починаючи щось шкрябати на папірці. 

— Марка за долар! Та хто ж стільки платитиме? — здивувався Шеляг. 

— Всякий, кому потрібно надіслати листа до Ґеної, — сказав Мокр. — Пізніше для цього доведеться купувати три такі марки. Але поки що я скидаю ціну до долара.  

— Всього долар! Але ж це тисячі миль, мій пане! — запротестував Шеляг. 

— Ага. Видається вдалою оборудкою, еге ж?  

Шеляга, схоже, розривало між захватом і відчаєм. 

— Але ми маємо тільки купку стариганів, мій пане! Вони всі парубки моторні, я вас запевняю, але... перш ніж бігати, мій пане, треба навчитися ходити!  

— Ні! — Мокрів кулак грюкнув по столу. — Ніколи цього не повторюйте, Толлівере! Ніколи! Бігайте, перш ніж ходити! Літайте, перш ніж повзати! Ви вважаєте, що ми маємо спробувати організувати нормальну поштову службу в цьому місті. Я вважаю, що ми маємо спробувати доставляти листи по всьому світу! Бо тоді, якщо ми провалимося, це буде великий провал! Все або нічого, пане Шеляг! 

— Вау, мій пане! — відреагував Шеляг. 

Мокр обдарував його своєю фірмовою сонячною усмішкою. Вона майже відбилася в його костюмі. 

— До справи. Нам знадобиться більший штат, поштовий інспекторе Шеляг. Значно більший штат. Вище носа, чоловіче. Поштамт повертається! 

— Достоту так! — вигукнув Шеляг, сп’янілий від ентузіазму. — Ми... ми робитимемо щось нове, і в цікавий спосіб! 

— О, ви швидко вхопили суть справи! — промовив, закотивши очі, Мокр. 

За десять хвилин після цього Поштамт отримав першу посилку. 

Це був старший листоноша Гнівс; його обличчям струмувала кров. Його принесли на саморобних ношах двоє вартових. 

— Виявили його, коли він брів по вулиці, пане, — сказав один з них. — Сержант Колон, пане, до ваших послуг. 

— Що з ним? — нажахано спитав Мокр. 

Гнівс розплющив очі. 

— Даруйте, мій пане, — пробелькотів він. — Я тримав її міцно, але вони заїхали мені по головешці чимось важким! 

— На нього стрибнули двійко гопників, — пояснив сержант Колон. — А його сумку вони викинули в річку. 

— І що, це звичайна справа для листонош? — поцікавився Мокр. — Я думав... О, ні... 

Наступною, до болю повільною, посилкою виявився старший листоноша Домахайс. Він волочив одну ногу, бо на тій висів бульдог. 

— Даруйте, мій пане, — промовив він, шкандибаючи ближче. — Боюся, мої формені брюки зіпсовано. Я оглушив цього покидька сумкою, але спробуйте-но змусити його розчепити зуби.  

Очі бульдога були заплющені; здавалося, він глибоко замислився про щось зовсім стороннє. 

— Добре, що у вас є обладунки, еге ж? — сказав Мокр. 

— На іншій нозі, мій пане. Але не хвилюйтеся. В районі литок я н’пробивний від природи. Там усе в шрамах, мій пане, об них сірники можна запалювати. От у Джиммі Тропса справжні проблеми. Він сидить на дереві в Сховному парку. 

Мокр фон Губперук крокував вулицею Ринок, несучи на обличчі печать суворої рішучості. Вікно Трасту ґолемів усе ще закривали дошки, але на них уже були нові графіті. А нова фарба на дверях встигла обгоріти й піти пухирями. 

Він відчинив двері, і тут інстинкт змусив його пригнутися. Він почув, як між крильцями на його капелюсі шугнула арбалетна стріла.  

Панна Любесерце опустила арбалет. 

— О боги, це ви! А я вже подумала, що на небі зійшло друге сонце! 

Вона відклала арбалет, і Мокр обережно випростався. 

— Вчора вночі нам кинули запалювальну бомбу, — ніби між іншим, пояснила вона свою спробу прострелити йому череп. 

— Панно Любесерце, скільки ґолемів можна замовити на цей момент? — спитав Мокр. 

— Га? О... десь... близько дюжини... 

— Чудово. Я їх беру. Можете не упаковувати. Нехай з’являться до Поштамту якомога скоріше. 

— Що? — на обличчя панни Любесерце повернулася звична гримаса перманентного роздратування. — Послухайте, не можна просто прийти, клацнути пальцями і отак-от замовити дюжину людей...  

— Вони вважають себе власністю! — заперечив Мокр. — Ви ж самі мені так сказали. 

Їхні погляди зіткнулися. Потім панна Любесерце почала знічено порпатися в лотку з папками. 

— Можу допомогти вам замо... найняти чотирьох просто зараз, — сказала вона. — Двері-1, Пилка-20, Дзвіниця-2 і... Анґхаммарад. Тільки поки що з них вміє говорити лише Анґхаммарад; решті вільні ще не допомогли... 

— «Не допомогли»? 

Панна Любесерце знизала плечима. 

— Багато культур, у яких створювалися ґолеми, вважали, що інструменти не повинні розмовляти. Ґолеми не мають язиків. 

— І ваш Траст надає їм ще по шматочкові глини, еге ж? — весело поцікавився Мокр. 

Вона поглянула йому у вічі. 

— Тут справа трохи містичніша, — серйозно сказала вона. 

— Ну, хай не розмовляють, аби розуміли, — сказав Мокр, намагаючись зберігати серйозний вигляд. — А цей Анґхаммарад має ім’я? Не просто опис?  

— Серед дуже старих ґолемів імена має багато хто, — пояснила співрозмовниця. — Скажіть-но, а яку роботу ви для них пропонуєте? 

— Листонош, — відповів Мокр.  

— Тобто роботу на людях? 

— Навряд чи бувають таємні листоноші, — сказав Мокр (на мить в його уяві промайнули невиразні фігури, що в сутінках крадуться від дверей до дверей). — А що, щось не так? 

— Та... ні. Звісно, ні! Це все через тих, хто трохи перебільшено нервується і постійно підпалює нашу установу. Я приведу ґолемів якнайшвидше, — вона помовчала. — Ви ж знаєте, що найнятим ґолемам належить один вихідний на тиждень? Ви ж прочитали брошуру, так?  

— Е... вихідний? — перепитав Мокр. — Але навіщо їм вихідні? У молотка не буває вихідних, авжеж? 

— Щоб залишатися ґолемами. Не питайте, що вони поробляють у цей час, — я думаю, просто сидять у якихось підвалах. Це...