Читати книгу - "Іствікські відьми"

Її очі звелися і зблиснули зеленим.

— До того ж я хороший репортер. І це правда. Ті набурмосені старигані з міськради, які приймають усі рішення, — Гербі Прінц, Айк Арсено, — я їм усім подобаюсь, і вони розповідають мені всі новини.

Поки Зукі поглинала крекери з бобовою намазкою, Ван Горн пахкав сигаретою, роблячи це незграбно, по-європейському, тримаючи її розжарений кінчик близько до долоні.

— А що там у тебе з тими одруженими типами?

— Ну, перевага мати дружину полягає в тому, що вона позбавляє чоловіка необхідності виносити рішення. От саме це й почало лякати мене у Бренді Парслі: вона зовсім перестала контролювати Еда, їм як парі прийшов кінець. Ми проводили разом цілі ночі в тих жахливих клопівнях. І не те щоб ми там кохалися, це було лише перші півгодини; решту часу він розводився про порочну корпоративну систему влади, що відправляє наших хлопців до В’єтнаму заради вигоди своїх акціонерів, не те щоб я хоч колись розуміла, яку вигоду вони отримують із того, чи мала справжнє враження, ніби Еду дійсно не байдуже до тих хлопців, бо справжні солдати — це просто білий і чорний непотріб, наскільки було йому відомо…

Її погляд знову опустився й піднявся; Ван Горн відчув брижі власницької гордості через її красу, її життєвий дух. Його. Його іграшка. В замисленій паузі її верхня губа дуже мило лягла на нижню.

— А тоді я, — мовила вона, — мала вставати й іти додому готувати сніданок для дітей, переляканих, бо мене не було цілу ніч, а затим волочитися в газету; а він міг дрихнути цілий день. Ніхто достоту не знає, чим займається пастор, лише проводить якусь дурну службу в неділю; це таке ошуканство.

— Але люди ніби не проти, — глибокодумно сказав Дерріл, — щоб їх дурили; це те, що я відкрив з роками.

Офіціантка з варикозними ногами, оголеними аж до середини стегон, принесла Ван Горну очищені хвости креветок на хлібних трикутниках без шкоринок, а Зукі — курку по-королівськи: нарізане кубиками біле м’ясо й шатковані гриби, що плавали у вершках у гребінчастій, шаруватій тарталетці, а ще вона принесла йому «Криваву Мері», а їй — шпритцер з шаблі, блідіший за лимонад, бо Зукі ще мала повертатися й описувати найдрібніші подробиці перипетій довкола бюджету Дорожнього департаменту Іствіка, що відбувалися з наближенням зими з її завірюхами. Цього літа Док-стрит попсувала незвична навала туристів і восьмиосних вантажівок, тож деякі шматки армованого бетону над стоком біля суперетти порозмивалися; крізь ці вибоїни можна було побачити приливний потік.

— То ти вважаєш Фелісію злою жінкою, — провадив Ван Горн тему дружин.

— Ну я б не сказала, що вона зла… хоча ні, сказала б. Вона зла. Де в чому подібна до Еда: самі проблеми й жодної поваги до довколишніх. Бідолашний Клайд тоне прямо в неї на очах, а вона тим часом висить на телефоні зі своєю петицією про відновлення дрес-коду в старшій школі. Піджак і краватка для хлопців, і нічого, крім спідниць, для дівчат, ніяких джинсів чи коротких шортів. Зараз багато говорять про фашистів, але вона — ось хто справжній фашист. Змусила кіоск із пресою прибрати з прилавка «Плейбой», а тоді закатала істерику, бо в якомусь фотожурналі було трошки цицьок і пісьок: ну знаєш, зняте з фільтром «Полароїд» фото з моделями на якомусь карибському пляжі, навколо них мерехтить сонце. Вона взагалі хоче засадити бідолашного Ґуса Стівенса за ґрати за те, що в нього був цей журнал, який постачальники привезли йому, навіть не спитавши. А заодно вона хоче засадити за ґрати й тебе за незаконне сміттєзвалище. Вона хоче засадити за ґрати всіх, а людина, яку вона справді засадила за ґрати, — це її власний чоловік.

— Так, — Ван Горн усміхнувся, його губи червоніші від томатного соку в його «Кривавій Мері». — І ти хочеш звільнити його.

— Не лише це; він мене приваблює, — зізналася Зукі, зненацька опинившись на межі сліз, уся ця маячня про приваблення така безглузда й дурна. — Він такий вдячний за сам лише… мінімум.

— Якщо цей мінімум іде від тебе — це вже насправді максимум, — галантно сказав Ван Горн. — Ти переможниця, тигриця.

— Але це не так, — запротестувала Зукі. — Люди живуть цими фантазіями про рудих, ніби ми такі гарячі, як ті крихітні карамельні сердечка з корицею, але ж насправді ми — звичайні люди, і хоч я й постійно літаю скрізь і намагаюсь, ну знаєш, виглядати діловою, принаймні за іствікськими стандартами, я не вважаю, ніби маю оце справжнє, що б воно там не було — сила, загадка, жіночність, — те, що має Александра, ба навіть Джейн, хай яке воно недолуге, ти ж знаєш, про що я кажу?

З іншими чоловіками Зукі також помічала цей власний трепет, коли говорила про двох інших відьом, шукаючи затишку в розмові, викликаючи їх трьох, це триєдине тіло під конусом сили, що є найближчим до матері, яку вона колись мала; мати Зукі — ділова, невеличка, тупенька жіночка, фізично подібна, подумайте лишень, до Фелісії Ґебріел і, як і та, одержима творінням добра, — завжди була або десь не вдома, або висіла на телефоні з питань однієї зі своїх церковних груп, комітетів чи комісій; вона завжди забирала сиріт чи біженців — у ті роки темою були маленькі загублені корейці, — а тоді лишала їх разом із Зукі та її братами у великому цегляному будинку, заднє подвір’я якого спускалося до озера. Іншим чоловікам, відчувалося Зукі, не подобалось, коли її думки і язик тяжіли до їхнього ковену з його затишком і пустощами, але тільки не Ван Горну; якимось чином це була його пожива, у своїй стійкій доброті він був ніби жінка, однак, звісно, до жахливого маскулінна у своїй подобі: трахає він так, що аж болить.

— Вони собаки, — сказав він просто. — У них нема твоїх пружненьких м’ячиків.

— Хіба я роблю щось не так? — спитала вона, відчуваючи, що може сказати Ван Горну будь-що, кинути будь-який шмат у чорний, киплячий казан цього усміхненого чоловіка. — З Клайдом. Ну тобто я знаю, у всіх книжках написано, що не можна з начальником, бо після того втратиш роботу, а Клайд такий до розпачу нещасний, що в його випадку існує і якась небезпека. В нього жовті очі; що це значить?

— Ті очі маринувалися вже тоді, — запевнив її Ван Горн, — коли ти ще гралася з ляльками Барбі. Вперед, подружко. Тільки не захоплюйся муками сумління.