Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

А мені хочеться закричати, що я ж ненароком відсунулася.

Він неправильно прочитав мій сигнал? Чи використав це для того, щоб перерватися?

— Усе буде чудово далі, не хвилюйся, — хрипло раптом вимовляє він, дивлячись на мене згори донизу. Мої п'яти впираються в підлогу самі по собі, від нетерпіння, тому що я ні чорта не розумію, що Володя має на увазі.

Це він про "нас із ним"?

Або взагалі?

— Я б хотіла, щоб ти не чув... як у мене виникають проблеми, — виривається в мене мимоволі. Господи, це вже не забрати назад.

Я тут же піднімаюся і примудряюся обійти власний стілець, хоча Володя продовжує стояти на тому самому місці і пригладжувати ту серветку.

— Чому це ще? — грубо запитує він, у нетиповій для себе манері.

— Та в мене й немає проблем, — майже зі смішинками видаю я, зображуючи бурхливу активність біля рюкзака. — Скоро закінчу прийом ліків і навіть не згадаю. І мені не щоночі сняться... погані сни.

— Я тобі не вірю, — настільки тихо вимовляє він, що я різко розвертаюся.

Не встигаю перепитати до того, як він візьме в руки смартфон.

— Зараз будемо виїжджати, збирайся, — киває Володя. — Я тебе чекаю біля машини, все буде чудово, як я сказав, — навіщось він ще раз киває.

Мене трохи коробить, що ми залишаємо готель не разом, але дратуватися тут нема чому. У всякому разі, я встигла відвідати туалет і ніхто не стояв під дверима зі своїми хокейними вушними локаторами. Дякувати Богу!

Володя справді чекає на мене біля Уруса, і та-а-а-к, у моєму житті настав тотальний колапс. Ось як я і йду по парковці, так биття серця й гуркоче в п'ятах при кожному кроці.

— Я неабияк задоволений: нуль спроб втекти, мабуть, куплю тобі МакФлурі, — відчиняє Кувалда переді мною дверцята автомобіля.

— Так по дорозі немає Мака, — бурчу я.

А насправді хочу випалити: "так ми тепер цілуємося?". Чи не цілуємося? Або цілуємося нерегулярно?

Заради такої справи я навіть готова знову нагадати, що в мене є довідка з психлікарні, тому мені потрібно знати все точно. Хоч Володя і думає, що це жарт.

Замість запитань дивлюся в нескінченні зелені поля за віконцем. Замість кондиціонера нас освіжає вітерець. Володя від дороги не відволікається.

— Взагалі ніколи не їздила... так далеко, — раптом вимовляю я і тут же шкодую про сказане.

— Що ж, я теж ніколи не був у Поясках, — одразу ж відповідає він.

Мені не подобається м'якість його тону. Прямо ось бісить. Ніби він із якоїсь причини жаліє мене.

— Хоча куди б людина не їхала, вона завжди бере саму себе в дорогу, — наполегливо видаю я.

Я змушена повернутися в бік водійського сидіння, бо Володя тепер іноді поглядає на мене, але мовчить.

— Добре - це коли їдеш кудись, і береш саме тебе, — рівним тоном зауважує він.

Я мимоволі сміюся, бо серйозні слова в його виконанні завжди звучать класно.

І Володя змазано цілує мене, скидаючи швидкість біля розвилки доріг. Окей, думаю, що ми тепер будемо постійно цілуватися. Щоправда, до станції залишається їхати годину...

Коли ми під'їжджаємо до відрізка траси, де ремонтні роботи перекрили все дорожнє полотно, то перезираємося і сміємося.

— Взагалі можна просто тут об'їхати, але ще є варіант...

Володя багатозначно дивиться на мене, натякаючи, що тепер можна зробити ще одне коло, і я штовхаю його в плече і намагаюся не посміхатися до вух.

— Ні, ні за що. Навіть не думай!

За кілька хвилин іномарка, що весь цей час їхала перед нами, злегка гальмує, але тут же знову набирає швидкість.

— Я хотів би дещо озвучити, Настя, — раптом вимовляє Володя і прочищає горло. — Щодо того, як це все буде відбуватися надал...

Я помічаю щось дивне на узбіччі, чорно-біле груддя нагадує купу пакетів, але ні! – зовсім не схоже на целофан, це шерсть!

— Зачекай, подивися!

Урус плавно гальмує і Володя визирає в моє вікно.

— Це пес! Його, напевно, збили, подивися!

Я впевнена, що мені доведеться зараз битися ледь не врукопаш, щоб ми остаточно зупинилися і вийшли перевірити стан змученої тварини, тому я практично віддираю ремінь і хапаю ручку дверцят.

І ще рюкзак про всяк випадок хапаю, а то від цього чоловіка можна очікувати чого завгодно.

— Треба хоча б перевірити!

Але Володя вже повертає Урус у потрібний бік і досить охоче говорить:

— Звісно, зараз підемо і подивимося.