Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— Вибачте, що турбую, полковнику,— сказав я.— Забув, як називається храм, який ви згадували.

Він саме розмовляв по телефону, тож таке втручання йому геть не сподобалося.

— Храм Калі в Дакшинешварі,— відповів він, прикривши слухавку рукою.— По дорозі в Барракпор. Ваш водій зрозуміє.

Я подякував і повернувся, щоб іти. Поглянув через кімнату на Не Здавайся. Він перехопив мій погляд і кивнув, тож я зачинив двері й пішов до нього. Міс Брейтвейт щось написала на папірцеві і вручила сержанту. Не Здавайся посміхнувся і вклонився їй.

— Добре роздивилися полковника? — запитав я, коли ми спускалися сходами.

— Так, сер.

— Гарна робота, сержанте. А чи не свій домашній телефон передала вам міс Брейтвейт?

Банерджі зашарівся.

— Ні, сер,— пробелькотів він.— Це пароль, який потрібно показати охоронцю на місці злочину.

— Добре,— похвалив я.— Але наступного разу, коли я попрошу вас потеревенити з жінкою, ви мусите принаймні отримати номер її телефону, якщо так і не зможете запросити на вечерю.

— Ось чого я від вас хочу, сержанте,— почав я, щойно ми сіли на заднє сидіння автомобіля.— Чоловік, якого ви бачили в кабінеті,— полковник Доусон. Він буде шукати нашого підозрюваного, і, враховуючи його можливості, усі шанси, що він знайде Сена скоріше за нас. Ось чому мені потрібно, аби ви сіли йому на хвіст і повідомили мене, щойно вирішите, що він вистежив Сена.

У Банерджі розширилися очі.

— Ви хочете, щоб я стежив за старшим офіцером військової розвідки?

— Саме так,— кивнув я.— Сподіваюся, для вас це набагато легше, ніж розмовляти з міс Брейтвейт.

— Ви хочете, щоб я шпигував за шпигуном? Хіба він не вчився розпізнавати таке? Він помітить мене, не пройду я і милі.

— Не думаю. Наразі його не цікавить нічого, крім Сена. Сподіваюся, він буде заглиблений у свої думки і не зверне на вас уваги.

— Але як же я його вистежуватиму? Він сидить у надійнішому місці в усій Індії, і звідти є принаймні п’ять виходів.

— Доведеться ризикнути,— відповів я.— Якщо Сен і досі в місті, де, на вашу думку, він може переховуватись?

Банерджі на мить замислився.

— Серед індійців,— сказав він.— Серед таких, як і він. А це означає: або в Північній Калькутті, або за рікою Гоуврах.

— Отже, якщо і коли Доусон викриє місце перебування Сена, він зі своїми людьми поїде прямо туди найкоротшою дорогою. Може, на кількох автомобілях. Або навіть із цілою вантажівкою солдатів.

Банерджі миттєво підхопив мою думку.

— У такому разі, я засяду біля воріт Плессі. Це найближчі ворота до північних доріг. На дорозі Плессі-Гейт розташований поліцейський відділок. Можу скористатися ним як базою для операції. І домовлюся про спостереження за мостом — на випадок, якщо вони поїдуть за Гоуврах. Це єдина переправа для автомобілів і вантажівок.

— Добре,— похвалив я.— Сподіваюся, Доусон сам очолить рейд, та якщо ні, ви мусите виглядати кілька автомобілів, що кудись летять світ за очі.

Не найдосконаліший план, але іншого ми не мали. Якщо пощастить, цього вистачить. У будь-якому разі, щоб вистежити Сена, підрозділу «Н» знадобиться днів зо два. Це дає нам шанс вигадати щось краще. До того ж залишається надія, що інформанти Дігбі вистежать його першими. Урешті-решт, вони мають фори в кілька годин.

Банерджі наказав водію їхати до воріт Чоурінгі, а тоді на північ до поліцейського відділку на дорозі Плессі-Гейт. Я віддав інструкції щодо спостереження за мостом через Гоуврах і попросив зв’язатися зі мною, щойно з’являться новини. Лишивши сержанта у відділку, я попросив водія відвезти мене на Лал-базар, а тоді повертатися до Банерджі і чекати його наказів.

Повернувшись до кабінету, я зачекав хвилин десять і викликав Дігбі.

— Як просуваються пошуки Сена?

— Не дуже. Вікрам нещодавно звітував. Його люди нишпорять по Чорному місту, між Бара-Нагаром і Дум-Думом, але іще зарано чекати результатів, старий.

— А інші інформанти?

— Боюсь, та ж сама історія. Я зв’язувався з тими, хто міг би допомогти, але вони поза політикою. Ці хлопці мають своє уявлення про мораль. Вони з радістю підроблять грошенят, винюхуючи таких, як вони самі, але зв’язуватись із таким, як Сен,— це для них зовсім інше. Його вважають героєм.

Він ніби вибачався.

— А з Доусоном домовилися? — запитав Дігбі у свою чергу.

Я ввів його в курс справи.

— От і добре,— сказав він,— Сена вистежити нам допоможуть.

— Сподіваюся,— зітхнув я.— Маю певні сумніви щодо масштабів співпраці з нашими новими друзями. Але все одно ми маємо бути напоготові, якщо вони знайдуть Сена. Тут мені знадобиться ваша допомога.

— Кажи, що робити, старий.

— Хочу зрозуміти, як підрозділ «Н» організовує рейди.

Очі у нього насмішкувато виблиснули.

— Тобто як вони їх планують?

— Скоріше, як організовують сам рейд, який персонал задіяний, де розташовуються основні сили, якого протоколу дотримуються.

— Ну,— почав Дігбі,— із того, що я бачив, можу сказати, що людьми переважно обходяться своїми. Не знаю точно, скільки їх там, але по допомогу звертаються нечасто. А якщо і виникне така потреба, то біжать спочатку до військових, а тоді вже до нас.

— І всіма операціями керують із форту Вільяма?

Дігбі кивнув.

— Наскільки мені відомо, так. Звісно, у них багато агентів у місті, але всі офіцери перебувають у форті.

— А як вони підтримують зв’язок із нами?

— Залежить від того, потрібно їм щось чи ні. Якщо чогось від нас хочуть, просто беруть.

— Але ж поліція не підкоряється військовим,— зауважив я.

— Тут тобі не Англія, старий,— хмикнув він.— В Індії всі шляхи ведуть до одного: до віце-короля. А в Бенгалії — до віце-короля через лейтенант-губернатора. Якщо вони від нас чогось хочуть, лейтенант-губернатор просто віддає наказ комісару і ми його виконуємо. Візьми, наприклад, наше місце злочину. Як швидко вони його у нас відібрали? За кілька годин?

— І Таггарту це подобається?

— Авжеж ні. Та що він може вдіяти? Кому скаржитися? Віце-королю? Той сидить у Делі і голубиться з принцами та махараджами. І гадки не має, що тут відбувається, та йому і байдуже. Він радо дозволяє лейтенант-губернатору робити, що тому заманеться, аби тільки тримав під ковпаком сепаратистів і революціонерів. Ні, старий, Таггарт змушений із цим миритися.

— А якщо нам від них щось потрібно?

Дігбі пирснув.