Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— Вам доводилося мати з ними справу?

Дігбі ледь помітно напружився.

— Один раз, і то лише дрібничка. Кілька років тому, під час війни. У той час я служив у Райганджі, відповідав за цілий район. Підрозділ «Н» викрив у сусідньому селищі терориста. Мені так і не сказали, навіщо він їм здався. Вони наказали нам перекрити дорогу до села, доки не під’їдуть війська. Звісно, контроль здійснював я особисто. Цілий день ми провели на блокпостах і стежили за полями. Нарешті увечері прибуло кілька вантажівок із солдатами. Цілу ніч вони утримували селище в оточенні, а з першими ранковими променями виступили.

— Упіймали?

Дігбі відвів погляд.

— У певному сенсі. Пристрелили, коли той чинив опір. Разом із кількома селянами.

— Ви розслідували ці смерті? — запитав я.

— Командуючий операцією повідомив, що цих смертей не можна було уникнути. Запевняв, що вони переховували підозрюваного терориста.

— А що сказали на це інші селяни?

Він гірко розсміявся.

— Гурт переляканих селян, які щойно стали свідками, як половину їхнього селища зрівняли із землею... Як гадаєш, капітане, що вони могли сказати? Нічого. Надто залякані були.— Він помовчав і додав: — Для мене не знайшлося складу злочину.

Вісімнадцять

Не знаю, де Стівенс. Міс Ґрант сказала, що її новий бос зараз до мене приєднається. Це було десять хвилин тому. Хвилин п’ять я роздивлявся світлини Стівенса з дружиною, що стояли на столі, а тоді втомився і виглянув із вікна. Набагато цікавіший вид. Унизу розкинулася площа Далхаузі. Звідси, подалі від спеки і смороду, вона здавалася красивішою. Найкращий вид часто дістається тим, хто має владу

 — Вражає, чи не так?

Я обернувся: до мене підходив Стівенс. На обличчі у нього грала посмішка, як у дитини, яка отримала нову іграшку.

— Вид чи кабінет? — уточнив я.

— Вид, звісно. Кабінет, ну-у...— Фразу він не закінчив.

На вигляд йому можна було дати ледь за тридцять, молодий для такої високої посади. У ньому вирувала нервова енергія, рухи були рвучкими, і це видавало його напруженість.

— Капітане Віндгем? — Він вказав на стілець. Сів за стіл, відрегулював шкіряне крісло з високою спинкою, піднявши його на кілька дюймів.— Ви застали мене у складну мить. Лейтенант-губернатор наступного тижня перебирається до Дарджилінга, доки не настала спека, і половина уряду вирушає з ним. І ми тут, у Будинку письменників, мусимо організувати цей переїзд. Найгіршого часу для нещастя з Мак-Олі й не вибереш.

— Так,— погодивсь я.— Це вбивство створює для вас масу незручностей.

Він пильно глянув на мене, намагаючись зрозуміти, що ховається за моїми словами. Цікаво, чи щось знайде? Враховуючи, що мені й самому не ясно.

— Чим можу вам допомогти, капітане? — нарешті сказав він.— Боюся, не зможу приділити вам багато часу. Маю бути по обіді на терміновій нараді із сером Евеліном Кріслом.

Ім’я нічого мені не підказало. Та й яка різниця? Навіть якби він був дружкою у мене на весіллі, я б усе одно удав, що його не знаю, аби тільки побачити реакцію Стівенса.

— Керуючий директор Банківської корпорації Бенгалії та Бірми,— пояснив він.

Я спробував напустити на себе підходящий благоговійний вигляд. Схоже, Стівенс із тих, хто полюбляє кидатись іменами. Добре. Упевнений у собі чоловік навряд чи став би повідомляти, з ким зустрічається після мене.

— Перейду до суті,— погодивсь я.— Як довго ви працювали з Мак-Олі?

— Занадто довго,— розреготався він. Невдалий жарт, він це і сам зрозумів. Голос у нього став серйозним.— Я звітував йому останні три роки. Раніше я служив у іншому місці.

— Де саме?

— У Рангуні.

— А ваші стосунки з містером Мак-Олі? Як би ви їх охарактеризували?

— Професійні.

— Не дружні? Ви три роки разом працювали...

Стівенс узяв ручку і неуважно постукав по столу.

— Працювати з ним було нелегко.

— У якому сенсі?

— Скажімо, він завжди наполягав на своєму. Сперечатися з Мак-Олі не можна було. Тільки робити так, як він вимагає. Таке враження, що незалежні думки він сприймав як особисту образу.

— Отже, вам було важко з ним працювати?

— Не важче, ніж із іншими.— Він уважно подивився на ручку, немов уперше її побачив. Може, так воно і було. Може, це ручка Мак-Олі.

— Ви останнім часом не сперечалися?

Він похитав головою.

— Ні.

Я пригадав слова Енні про суперечку Мак-Олі та Стівенса минулого тижня щодо податків на імпорт. Дивно, що Стівенс про це забув.

— А інші? Ворогів у нього було багато?

— Можливо. Як я сказав, його тут не дуже любили, навіть враховуючи, що він шотландець.

— Чи останнім часом він не поводився дивно?

— За останній місяць кілька разів приходив напідпитку. Мені це здалося доволі дивним, бо я чув, що пити він кинув.

— Хтось робив йому зауваження?

— Звісно, ні. Мак-Олі був не просто головою фінансового відділу, він був особливим приятелем лейтенант-губернатора. І це робило його куленепробивним.

Іще один невдалий жарт. Може, він і був куленепробивний, а от ніж устромити у нього виявилося дуже легко.

— Тепер обов’язки Мак-Олі переходять до вас?

— Принаймні контроль фінансів. Власне, і цього вистачить. За ці кілька днів довелося добряче попотіти.

— Здається, Мак-Олі був тут ключовою фігурою?

— Залежить від того, як подивитися,— розсміявся він.— Щодо роботи, то відділ і без нього працює дуже добре. Але певні речі вимагають його авторизації, наприклад, усі платежі та перекази грошей на суму понад сто тисяч рупій. Гроші змащують колеса уряду, і без його підпису нічого не рухається. Не дуже вдала посада мені дісталася в період, коли половина уряду переїжджає до Дарджилінга.

— І право авторизації можна так просто передати іншій особі?

— Було просто. Лейтенант-губернатор надав мені право підпису в середу вранці. Але виникла одна проблема: ми не знайшли багатьох документів, які вимагали авторизації. Виявилося, що старий забрав їх додому.

— Документи, по які міс Грант ходила на квартиру до Мак-Олі?

— Прошу? —