Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

гендерну диспропорцію в органах влади), до того ж індустріалізація відповідно формувала запит головно на чоловічі трудові ресурси й т. д. Тому Й. Сталіну в промові на Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. довелося не тільки звернутися до жінок, а й вдатися до феміністичної риторики. Радянська пропаганда зробила «крилатою» фразу Сталіна: «Жінки в колгоспах — велика сила», але проігнорувала її продовження: «Стосовно самих колгоспниць, то вони повинні пам’ятати про силу та значення колгоспів для жінок, повинні пам’ятати, що тільки в колгоспі вони мають можливість стати на рівну ногу з чоловіком. Без колгоспів — нерівність, у колгоспах — рівність прав. Хай пам’ятають про це товариші колгоспниці, і хай вони бережуть колгоспний устрій, як зіницю ока» (курсив мій. — М. В.).

Плакат «Жєнщины в колхозах — большая сила». Художниця Наталя Пінус, 1933 рік

У «Доповідній записці про внутріпартійну і партійно-масову роботу в Зеньківському районі» (сучасна Полтавська область), де населення чітко розподілене на «старих», «жінок», «молодь», зокрема зазначалося, що особливо слабо робота проводиться з жінками. А, приміром, у колгоспі ім. Чубаря Шиловської райради за 10 місяців було проведено чотири наради з жінками у двох бригадах, та й ті відбулися під час прополювання зернових культур та цукрового буряку. Жінки стали «великою силою» лише у пропагандистських гаслах, а на практиці були позбавлені прав і виконували найважчу працю.

Голодомор, відібравши мільйони життів, зламав відчайдушний опір селян колективізації, і усуспільнення сільського господарства таки відбулося. Утім, колективізація все ж не охопила 100 % селянства: в одному з архівних документів за серпень 1933 р. згадано про «скликання районних і кустових зльотів ударниць-колгоспниць, трудящих одноосібниць і робітниць радгоспів в бурякових районах» (курсив мій. — М. В.). Там таки зобов’язали РПК, політвідділи МТС і радгоспів організувати на районних і кущових зльотах преміювання кращих ударниць, що показали приклад якості роботи під час прополювальної кампанії. Вочевидь, збільшувати тиск і санкції далі вже було нікуди, тож настав час для заохочень, особливо напередодні збирання врожаю. Буряківництво мало стати головною сферою застосування жіночої праці в сільському господарстві, як зазначалося у таємних протоколах бюро обкому партії, і саме в цій сфері мали розгортатися соцзмагання між українськими областями у 1935 році.

Важливо пам’ятати, що у тогочасних колгоспах оплата праці здійснювалася у натуральній формі (сільськогосподарськими продуктами), що їх вимірювали і розраховували у так званих «трудоднях»[3]. При цьому навіть за офіційною статистикою в 1937 р. більше 400 трудоднів на працездатну особу мало лише 6,6 % колгоспників УСРР, у БСРР — 10,2 %, РРФСР — 9,8 %, а в середньому по СРСР — 8,5 %. Тобто абсолютна більшість колгоспниць заробляли значно менше. При цьому трудодень — величина мінлива: вона відрізнялась і за роками, і за регіонами, і за колгоспами. Наприклад, у с. Кіндрашівка Куп’янського повіту на Харківщині за 1 трудодень у 1932–1933 рр. виплачували по 300 г зерна та 15 к, тоді як у с. Солониця Лубенського району Полтавської області в 1935 р. — по 3 кг зерна та 3 крб 15 к; у с. Боєвоє Володарського району Донецької області в 1936–1937 рр. селяни отримували 3–3,2 кг зерна та 1,5 крб; у с. Вільховець Звенигородського району Черкаської області в 1940 р. — по 3,2 кг хліба та 0,5 крб. Відповідно на дітей, старших членів родини, непрацюючих жодних виплат чи пайків не передбачалося.

Офіційна статистика 1939 р. також демонструє разючі дані про відпустки з вагітності в УСРР: у 1933–1934 рр. ними скористалося 0 % колгоспниць, у 1935 р. — 0,2 %, у 1936–1937 рр. — 0,3 %, РРФСР 1933 — 0,3 %, 1935 — 0,4 %, 1936–1937 — 0,4 %. І це при тому, що у галузях полеводство і луговодство 60 % працівників становили жінки. Ст. 14 «Статуту колгоспу» передбачала звільнення на місяць до та після пологів зі збереженням половини середнього значення відпрацьованих жінкою трудоднів. І на колгоспних зібраннях у всіх українських регіонах колгоспники підтримували обов’язкове виділення коштів на допомогу в пологах та сезонні дитячі ясла, втім, на практиці колгоспи були настільки бідні, що й радянська статистика не змогла це приховати.

Ангелінки, п’ятисотниці, стахановки

Логіка існування сталінського режиму була несумісною з ліберальною економікою. Продовольчі кризи, пов’язані з провалами хлібозаготівель, з 1928 р. робили життя пролетарів у містах вкрай непростим, харчів постійно бракувало. З революційного часу до кінця 1920-х років стати міськими жителями прагнули одиниці, бо на селі простіше було прогодувати родину. Тільки в Сталіно у 1923–1926 рр. населення зросло в 3 рази, тоді як в інших містах Донбасу змін не спостерігалось. Голодомор радикально змінив ситуацію: перепис населення цього регіону в 1939 р. продемонстрував демографічний вибух — збільшення мешканців у середньому в 10 разів, головно за рахунок трудових мігрантів, а не народжуваності. Донецьк (Сталіно) — 466,3 тис. осіб (хоча в 1923 р. їх було 32,023 тис., у 1926 р. — 105,739 тис.); Горлівка: 1923 р. — 11,476 тис., 1939 р. — 181,448 тис.; Макіївка: відповідно з 15,509 тис. до 241,807 тис.; Маріуполь: 28,707 тис. до 221,529 тис.; Кадіївка (Стаханов) — з 8,292 тис. до 134,920 тис.; Луганськ: з 43,966 тис. до 214,607 тисяч.

Марія Демченко на навчанні. Журнал «Общественница», 1937 р., № 5

Після Голодомору ті з селян, що не виїхали і вижили, надто чітко усвідомили: щоб не померти, доведеться-таки ставати «гвинтиком» у системі. Першою чергою це стосувалось молоді: хлопці йшли до армії, де їх не лише забезпечували харчами та одягом, а й рік після демобілізації вони мали право залишатися за місцем служби замість повертатись у розорене село з новим сталінським кріпосним правом, з новою паспортною системою для сільських мешканців. Яскравий приклад: у 1935 р. на Далекому Сході залишились майже всі демобілізовані солдати з Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії (з України в тому числі). Колосальний гендерний дисбаланс на селі вирішили в традиціях радянської пропагандистської машини: Валентина Хетагурова (дочка пітерського робітника Зарубіна) в 1932 р. у віці 17 років завербувалась до будівництва на Далекий Схід, невдовзі вийшла заміж за червоного командира, у лютому 1937 р. в газеті «Комсомольская правда» було опубліковано її лист із закликом до дівчат приїжджати на Далекий Схід. Уже у квітні 1937 р. з Москви до Хабаровська