Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Про війну, ге? — вигукнув дідок і, намацавши свого ціпка, схопився зі стільця з такого енергією, якої за ним не бачили вже багато років.— Я їм розкажу про війну. Я добре її скуштував! — Містерові Макре не часто випадала нагода поговорити про війну — звичайно його хатнє жіноцтво не давало йому й писнути на цю тему.

Він жваво пошкутильгав до гурту сперечальників, вимахуючи ціпком і голосно вигукуючи, а що йому не чутно було навколишніх балакунів, то невдовзі вони всі й змовкли під його натиском.

— Послухайте-но мене, ви, молоді урвиголови! Не треба вам цього побоїща. Я бився на війні, я знаю. Я брав участь у семінольській війні, і був такий дурний, що поперся й на мексиканську. Ви зовсім не знаєте, що таке війна. Вам здається, що ви погарцюєте на гарних конях, дівчата накидають вам квітів, і ви повернетесь додому героями. Де б пак! Ні, панове. Війна — це ходити голодним, слабувати на шкарлатину й запалення легенів від спання в багнюці. А як не на шкарлатину й запалення, то на пронос. Оце так, панове,— на війні тобі й бігунка, і кривавиця, і всяке таке...

Дами зашарілися по вуха. Містер Макре, як і бабця Фонтейн з її голосною до непристойності надхою, був живим останком минулої брутальнішої епохи, що її всі намагалися пустити в забуття.

— Біжи забери звідти дідуся,— просичала одна з дочок старого добродія молодій дівчинці поряд.— Їй же бо, день у день він стає все нестерпніший,— звірилась вона пошепки матронам, що обурено джерготіли круг неї.— Ось чи повірите, оце сьогодні вранці він і каже Мері — а їй же тільки шістнадцять годочків: «Знаєш, панночко...» — далі голос перейшов у ледве чутний шепіт, внучка ж тим часом вискочила з альтанки, щоб спробувати відтягти містера Макре назад у затінок.

Серед усієї цієї громади гостей попід деревами — збуджено усміхнених дівчат і розпалених розмовою чоловіків — тільки один був, хто залишався незворушним: Рет Батлер. Скарлет кинула на нього погляд, як він стояв, прихилившись до дерева, руки заклавши в кишені штанів,— стояв одинцем, відколи Джон Вілкс відійшов убік, і не озивався ні словом, хоч суперечка навкруги дедалі більш розпалювалась. Його червоні уста під тонкими чорними вусами були ледь скривлені, а темні очі зневажливо поблискували, так наче він був свідком хлоп’ячої бравади. «І неприємний же в нього усміх!» — подумала Скарлет. Він мовчки прислухався до їхньої розмови, аж поки Стюарт Тарлтон — руде волосся розкуйовджене, очі пашать вогнем — почав вигукувати:

— Та ми розтрощимо їх за один місяць! Люди благородні завжди краще воюють, ніж усякий набрід. Та що там місяць! Нам і однієї битви вистачить!..

— Панове, дозвольте й мені слово мовити,— озвався раптом Рет Батлер, дещо протягло, на чарлстонський лад вимовляючи слова. Він усе так само стояв під деревом і навіть рук не витяг з кишень.

У позі його і в очах була зневага, не дуже й прихована за підкресленою гречністю, яка й сама по собі, власне, пародіювала їхню манеру триматись.

Чоловіки ввічливо, як то й годиться щодо сторонньої людини, обернулись у його бік.

— Чи хто-небудь з вас, панове, задумувався над тим, що на південь від залізниці Мейсон — Діксон немає жодної зброярні? Або що на Півдні взагалі дуже мало ливарень? А також бавовнопрядильних і ткацьких фабрик та чинбарень? Чи ви задумувались над тим, що ми не маємо жодного військового судна і що янкі можуть за один тиждень заблокувати всі наші гавані й позбавити нас можливості продавати за кордон нашу бавовну? Хоча ви, панове, безперечно, задумувались над усім цим.

«Та він має наших хлопців за телепнів!» — обурено подумала Скарлет, і гаряча барва затопила її щоки.

І вона явно не одна така була, кому стрілила ця думка, бо декотрі юнаки вже почали прибирати войовничого вигляду. Ту ж мить Джон Вілкс, ніби так між іншим, знов опинився біля Рета Батлера, тим самим натякаючи присутнім, що цей чоловік — його гість і що, крім того, тут присутні й дами.

— Все лихо з більшістю нас, південців, у тому,— мовив далі Рет Батлер,— що ми або замало подорожуємо по світі, або мало що виносимо з тих своїх подорожей. Ви, панове, звичайно, багато де попоїздили. Але що ви бачили? Європу, Нью-Йорк, Філадельфію, ну а леді (при цьому він злегка вклонився у бік альтанки) — леді, звичайно, бували у Саратозі. Ви там бачили готелі й музеї, бали й ігорні заклади. І ви повернулися додому з твердим переконанням, що немає краю, як наш Південь. Що ж до мене, то я родом з Чарлстона, але останні кілька років прожив на Півночі.— Він ледь блиснув білими зубами, наче даючи цим на здогад, що всі присутні, ясна річ, знають, чому він тепер не живе у Чарлстоні і що йому начхати на це їхнє знаття.— Я чимало бачив такого, чого не помічав ніхто з вас. Це тисячі іммігрантів, готових битися за янкі, бо їм заплатять шматком хліба й кількома доларами, це фабрики, ливарні, корабельні, це вугільні шахти й рудні — все те, чого у нас немає. Все, що ми маємо — це бавовна, раби й пиха. Тож не ми їх розтрощимо за місяць, а вони нас.

На коротку хвилину запала напружена тиша. Рет Батлер дістав з кишені сурдута тоненьку батистову хустинку й недбало струснув порошину з рукава. Тоді зловісний шемріт почав наростати серед чоловічого гурту, а з альтанки долинув гул, як від розтривожених бджіл у вулику. І хоча щоки Скарлет горіли праведним гнівом, навіть цю мить у практичному її розумі зринула думка, що незнайомець має рацію, що слова його не позбавлені тверезого глузду. Вона ж сама, як на те пішло, зроду не бачила жодної фабрики і не знає жодної людини, яка бачила б її на власні очі. А проте, хоч і яке слушне те, що він сказав, вихованим його аж ніяк не назвеш, джентльмен не дозволив би собі таких тверджень, та ще й у гостях, куди люди сходяться гарно провести час.

Стюарт Тарлтон, насупивши брови, ступнув наперед, а слідом за ним — Брент. Звісно, близнюки Тарлтони знають, що таке добрі манери, і на самому пікніку не почнуть звади, хоч би як їх до того спокушувано. Але все одно дами відчули приємне збудження, бо ж не часто трапляється нагода