Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Непогано прокачаний останнім часом навик володіння вогнепальною зброєю в парі зі сприйняттям чітко підсвітили зони ураження, і для того, щоб нейтралізувати обох роботів, вистачило рівно двох пострілів.

— Пшшш… пшшш… — і все, шлях вільний.

Почекавши трохи, про всяк випадок: якщо вже щось пішло не за планом, то можна очікувати й інших сюрпризів, я вийшов зі схованки. Але, крім цих двох, на першому рівні охорони більше не було. Підняв лут — чекаючи більшого, але система, як і раніше, щедрістю не страждала, знову відсипавши тільки грошей. Щоправда, з урахуванням підвищеної складності данжу, у гаманець упала одразу двадцятка. І на тому спасибі.

Сходинки вниз. Іду повільно. Захисне поле активоване, але отримати, наприклад, струмінь напалму по ногах якось не хочеться.

Крок, ще крок… Другий рівень. Поворот у коридор… І я буквально відстрибую назад. Добре, що на нервах був — миттєво зреагував.

Ось і довгоочікуваний сюрприз! ВБР!

Точна копія останньої модифікації мого Бронека. Тільки ще потужніше, масивніше.

«Важкий бойовий робот, клас «Визволитель». Рівень 12» – підтверджує система.

Двометрова постать, метр у плечах, найбільше схожа на середньовічного лицаря в повному обладунку. Воронена жаростійка сталь, відполірована до дзеркального блиску. З озброєння — два кулемети типу «Корд», але з кулями просто неймовірної пробивної сили. Та й сам Визволитель — одна з останніх розробок оборонки Землі з урахуванням плазмової зброї Хантерів. Нам про них у школі розповідали. Ось тільки вчитель казав, що цих машин створили лише кілька десятків. По суті, під кінець протистояння. І суттєвої ролі вони зіграти не встигли. Але на тих ділянках, де «Вебери» встигли вступити в бій, андроїди інопланетян зазнали значних втрат. І зараз цей монстр стоїть у мене на дорозі.

Жестом наказую дівчаткам не спускатися, а сам, намагаючись не чинити жодного шуму, встаю на коліна і обережно виглядаю. Насамперед, щоб визначити зони ураження.

Офігіти! А ось це несподіванка. Вміння, яке зазвичай позначає місця, куди потрібно цілитися, замість невеликих у кілька сантиметрів зелених плям, рівномірним підсвічуванням розпливається майже по всьому корпусу. Тобто, я маю це розуміти як те, що для моєї зброї ТБР не має вразливих зон?

Ну так. Логічно. Адже його броня саме проти бластерів і створювалася… Твою ж гіпотенузу! І як із ним воювати?

Думай, голова… Думай.

Ідеальна дзеркальна поверхня, здатна відбити промінь лазера і навіть імпульс плазми. Запитання: як із цим боротися? Відповідь? Фіг його знає... Хантери ж не придумали… Перемогли Опір швидше. А в мене що, голова більша? Ммм… Щось я не маю… Учитель казав, що як правильно сформулювати питання, то в ньому буде і рішення. Ммм… Що найважливіше? Дзеркальність? Можливо. І, очевидно… А ще? Ідеальність? Бінґо! Ну, звичайно ж! Якщо прибрати зі змінних ідеальність, то і відбивна здатність поверхні впаде. Угу, який ти розумний. А літаючі між зірками Хантери не змогли до такого простого рішення додуматися?

Я почухав потилицю... Точніше погладив повітря над головою, оскільки силовий кокон до самої голови руку не пропустив.

Чи додумалися? Просто бої закінчилися раніше, ніж почали застосовувати нову тактику. А одразу не могли з найбанальнішої причини — вони не мали зброї, що завдавала механічних пошкоджень. Зате вона є в мене.

Глок у руку, сам на пузо...

— Бах! Бах! Бах!

Пофігу точність, головне встигнути вкласти в ціль максимальну кількість куль раніше, ніж вона оживе і почне стріляти у відповідь.

— Пух-пух-пух… — ожив ВБР, і від стіни над головою полетіло бетонні крихти.

Швидко відповзаю та бігом на сходи. За ідеєю, робот не повинен залишати зону, що охороняє, і виходити за її межі. А так само — втративши ціль, повертатись у стан спокою. У «сплячий» режим. Інакше якщо весь час підтримувати бойову активність, на нього ніяких акумуляторів не напасешся. Але, це теоретично. А як на практиці зараз побачимо.

«Ви не можете покинути локацію до закінчення бою!»

Перед очима з'явилася легка, напівпрозора пелена, яка м'яко спружинила і не дала мені вибігти сходами вгору. Абзац! А ось тепер молись, Леоне. Щоб агрозона Визволителя закінчувалася раніше, ніж він зможе зазирнути за ріг.

Стиснувшись у грудку, притулившись до стінки і мріючи стати ліліпутом я, затамувавши подих, вслухаюся в кроки, що наближаються.

— Бум, бум, бум…

Важкий робот крокує, ніби палі забиває. Ось я вже бачу в отворі його тінь. І зовсім нічого не можу вдіяти. Залишається лише чекати та сподіватися на краще.

— Бум, бум…

Тінь завмирає буквально за крок від кута. ВБР підійшов настільки близько, що я вже бачу відблиск його броні, але сам поки що перебуваю в сліпій зоні.

Секунди тягнуться як гумові.

— Бум, бум…

Дякую! Кому? Так без різниці! Усім, хто мене береже! Робот не знайшов супротивника і рушив на вихідну позицію. Тепер треба почекати трохи, поки він знову не засне. Фухх… Можна видихнути… А то я, схоже, як вдихнув хвилини дві тому, так і забув, що вмію дихати.