Читати книгу - "Життя, Всесвіт і все суще"

— Щ…  — спромігся Слартібартфаст, — щ…

— Хххх… ? — почав Артур.

— Як…  — вимовив Форд Префект.

— Гаразд, — сказала Трилліан, — давайте про це і поговоримо. — Вона ступила крок уперед і взяла зовсім спантеличеного бідолашного кріккітянина за руку. На вигляд йому було років двадцять п’ять, тобто, враховуючи всю плутанину з часом на даній планеті, десять мільярдів років тому, коли закінчилися кріккітські війни, йому було десь двадцять.

Перш ніж сказати що-небудь ще, Трилліан пройшлася з ним крізь плетиво промінців ліхтариків. Молодик непевно дибав слідом за нею. Оточуючі промені трохи схилилися, ніби капітулюючи перед цією дивною спокійною дівчиною, яка єдина у всьому Всесвіті, повному темного сум’яття, трималася так, ніби знала, чого хоче.

Трилліан повернулася до кріккітянина лицем і взяла його за обидві руки легенько стисла його руки в своїх. Він так страждав від свого збентеження, що на нього жалько було дивитися.

— Розкажи мені, — попросила вона.

Якусь хвилю він мовчав, переводячи пильний погляд з одного її ока на інше.

— Ми…  — почав він, — нам судилося бути самотніми…  по-моєму. — Його обличчя скривилося, а потім голова його впала на груди, він затрусив нею, ніби скарбничкою, витрушуючи з неї монетки. Потім знову підвів очі. — Розумієте, у нас є та сама бомба, — сказав він, — така маленька.

— Я знаю, — сказала Трилліан.

— Він вирячився на неї, ніби вона висловила якесь чудернацьке судження про буряки.

— Клянуся, — сказав він, — отакусінька.

— Я знаю, — повторила Трилліан.

— Та кажуть, — знов тонув його голос, — кажуть, що вона може знищити все, що існує в світі. І, розумієте, нам випало це зробити, я так гадаю. І що ж, тоді ми залишимося одні? Я гублюся в здогадах. Та, судячи з усього, таке наше призначення, — сказав він і потупив голову.

— Щоб це не означало, — прогудів з натовпу глухий голос.

Трилліан повільно пригорнула бідного, спантеличеного кріккітянина і погладила його тремтячу голову, яку той схилив їй на плече.

— Все буде гаразд, — сказала вона тихо, та достатньо виразно, щоб натовп у пітьмі її почув, — ви не зобов’язані цього робити.

Вона поколисала кріккітянина.

— Ви не зобов’язані цього робити, — повторила вона. Вона відпустила кріккітянина і відступила крок назад.

— Я хочу, щоб ви владнали для мене одну справу, — сказала вона і зненацька засміялася.

— Я хочу, — почала вона і знову засміялася. Тоді прикрила рот долонькою і заговорила вже з серйозним виглядом, — я хочу, щоб ви доправили мене до свого провідника, — і тицьнула пальцем у небо, туди, де були бойові зони. Яким чином вона здогадалася, що їхній провідник саме там, лишається загадкою.

Її сміх ніби розрядив атмосферу. З задніх лав натовпу хтось затяг пісню, що дозволила б Полу Маккартні, якби він був її автором, купити цілу планету.

Розділ 29

Зафод Біблброкс рачкував по вентиляційному тунелю, як і має робити такий відчайдушний хлопець, яким він був. Він був страшенно спантеличений, та все одно вперто повз далі, бо такий він уже був відчайдух.

Спантеличений він був тим, що побачив, але те було ніщо порівняно з тим, що він невдовзі почує. Тож розповісти вам про те, де ж він власне опинився, мабуть, краще зараз, поки він повзе.

Опинився він у зоні бойових роботів, яка простяглась високо в небі над планетою Кріккіт.

Атмосфера тут була розріджена і погано захищена від випромінення та іншої всячини, яку космос може жбурнути в цьому напрямку.

Він припаркував свій зореліт «Золоте Серце» в хащах величезних тьмяних конструкцій, що тіснилися в небесах Кріккіту і пробрався у найбільшу та найголовнішу, як йому видалося, небесну споруду. В його розпорядженні був один-єдиний Громо-ШК-Вар та якісь пігулки від головного болю.

Він опинився в довгому, широкому і тьмяно освітленому коридорі, де можна було переховатися, розмірковуючи над тим, що ж робити далі. А переховуватися доводилося тому, що час від часу по коридору швендяли кріккітянські роботи і хоча до цих пір якісь невідані чари захищали його від роботів, та не від болючих ґуль, у нього не виникало ніякого бажання ще раз випробовувати свою, як він сам називав, «напівщасливу зірку».

При одній зустрічі з ними він шмигнув у якесь приміщення, що виявилося великою тьмяно освітленою кімнатою.

Власне, то був музей з одним-єдиним експонатом — рештками розбитого космічного корабля. Він був страшенно обсмалений і понівечений, та тепер, коли Зафод трохи підучив дещо з галактичної історії, власне той період, який він проґавив в школі через марні домагання статевої близькості з однокласницею, що сиділа в сусідній кіберкабінці, зараз він зміг безпомилково вгадати, що то були рештки корабля, який мільярди років тому пробився крізь Хмару Пилу і заварив цю кашу.

Але ж, і ось тут-то він і спантеличився, з цим кораблем було щось не до ладу.

Так, він був справді розтрощений. Так, він був справді обсмалений, але побіжний огляд досвідченим оком підказував Зафоду, що корабель не був справжній. Він скидався на повномірну модель корабля — копію в металі. Іншими словами, якщо хтось би вирішив збудувати космічний корабель, а як його робити не мав би навіть найменшої уяви, то це було б чудовим наочним посібником. Одначе, така турбовертія сама літати ні в якому разі не могла.

Зафод усе ще сушив над цим голову, по правді — він лише почав її сушити, коли помітив, що на протилежному кінці кімнати двері тихенько від’їхали і до кімнати зайшли два кріккітянських роботи, вираз у них був доволі похмурий.

У Зафода не було ані найменшого бажання з ними зв’язуватися, тож він вирішив, що обережність є найпершою ознакою хоробрості, а боягузтво — найпершою ознакою обережності, тож він по-геройському причаївся в якійсь комірчині.

Насправді комірчина виявилася входом до колодязя, який через оглядову ляду вів до широкого вентиляційного тунелю. Зафод спустився в тунель, порачкував ним, от там-то ми його й здибали.

Тунель Зафоду не подобався. У ньому було зимно, темно