Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

Тієї першої ночі я спав досить уривчасто і дуже рано прокинувся на твердому ліжку. Була лише 5 годин ранку, наскільки я пам’ятаю, місця для сніданку не було, а мені дуже хотілося подивитися, що відбувається надворі. Кімната була практично порожньою – звичайно, без телевізора – тому робити було абсолютно нічого.

Я подумав, піду в парк і подивлюся на ту статую Шопена.

Я знав, мені ж сказали, що цього не можна робити, але мені стало цікаво, кому це може завдати шкоди? Надворі було ще напівтемно, і я без збоїв пройшов через маленьке порожнє фойє готелю, прямо з дверей на заборонені вулиці. Поруч нікого не було. Я побіжно бачив лише пару людей. Дивний трамвай, "жигулі", велосипедист.

Пам’ятаючи про різкий холод, я добре закутався й сховав обличчя шарфом. Маленька смужка моїх очей і чола, яка не була захищеною, замерзла за кілька секунд. Я запам’ятав дорогу до парку, оскільки він був не так далеко від місця, де ми зупинилися, тому я пішов туди, але ворота були зачинені.

От чорт.

Потім пішов сніг.

От чорт.

Було так холодно, що мої ноги у вовняних шкарпетках і підбитих флісом чоботях замерзли.

Навколо вже нікого не було, тому я переліз через ворота.

Я так відчайдушно прагнув побачити цю статую та сцену, де грали люди, що я не збирався дозволити, щоб щось стало на моєму шляху. Я бачив фотографії; якщо ви професійний піаніст, ви знаєте, як це виглядає, але я хотів побачити це на власні очі. Я стояв перед статуєю, вбираючи в себе історію, коли раптом помітив дві постаті, що стояли праворуч від мене.

- Привіт, містере Вейкман.

Це було дивно, тому що як музикант з різних відомих гуртів я звик, що незнайомці кажуть: "Гей! Рік!" і все таке; але тут, у Польщі, не було причин очікувати цього, не в останню чергу тому, що моя власна мати не впізнала б мене в цьому шарфі, що робив мене не схожим на себе, та шапці.

Вони говорили ідеальною англійською. Але вони були не з Англії.

- Привіт, — сказав я майже рефлекторно.

- Мене звуть Борис, а це Іван, — сказав найвищий.

Смієшся, подумав я.

Але він не сміявся.

- Ще дуже рано і дуже холодно, містере Вейкман. Що ви робите у парку?

- Ну, смішно, що ви це кажете. Я прокинувся дуже рано, і пізніше мав зустрітися з Янушем Олейнічаком, щоб попрацювати з ним, поєднати чудові твори Шопена з деякими електронними клавішними, але я прокинувся рано і, нудьгуючи, подумав, що піду подивитися на цей відомій пам'ятник. Ворота були замкнені, тому я переліз через них. А ви як потрапили?

- У нас є ключ. Ми хотіли б сфотографувати вас.

- Чудово, — сказав я з полегшенням. - Я стану біля статуї, чи не так?

Зі свого великого пальта Борис витягнув справді старомодний фотоапарат зі знімною лампою-спалахом, схожою на ті, якими користувалися папараці часів сухого закону. Він сфотографував мене, коли я дивився прямо в камеру, а статуя стояла прямо позаду мене. Здавалося, що він стояв надто близько до мене, але я не збирався скаржитися.

- І чи не хочете ви повернутись на дев’яносто градусів праворуч, і я зроблю ще один знімок, містере Вейкман?...

Я зробив, як мені сказали. . .

- А тепер на 180 градусів, будь ласка, так щоб ви дивилися в інший бік…

Лише в останню секунду я зрозумів, що він робить.

- Я зробив щось не так, правда? — спитав я, відчуваючи дедалі більше занепокоєння.

- Все добре. Будь ласка, йдіть за нами.

У мене не було особливого вибору, тому я пішов за ними. Біля воріт парку стояв надійний старий пошарпаний "форд ескорт" Ячека, і, побачивши мене, він вийшов з машини. Як мої друзі Ігор у Москві та збоченець Баррі в Парагваї, він був білий, як сніг, що падав на землю. Здається, я роблю таке з людьми. Іван і Борис не кричали на Ячека, але провели з ним дуже жорстку розмову.

Російською мовою.

Зрештою Борис підійшов до мене і сказав:

- Насолоджуйтеся рештою вашого перебування в Польщі, пане Вейкман, але, будь ласка, не їдьте нікуди, не поговоривши спочатку з паном Ячеком.

- Велике спасибі. Сподіваюся, я не втягнув пана Ячека в неприємності. Я лише прийшов подивитися на пам'ятник.

З цими словами вони пішли, і я заліз у "ескорт", покараний відповідним чином.

Ячек виглядав дуже розлюченим, але дуже ввічливо сказав:

- Тобі заборонено виходити самому – я ж тобі це сказав, ти не повинен нікуди йти сам. Будь ласка. Я отримую привілеї. У мене є квартира тільки для мене та моєї родини, у мене є стереосистема та телевізор, і є моя машина. Я можу все це втратити.

Я дуже вибачався і почувався жахливо.

- Хто це був, до речі?

- Росіяни. КДБ. Їхнє посольство майже прямо навпроти. Вони все ще контролюють усе, що ми робимо.

Після того зіткнення з російською спецслужбою все пішло відносно за планом. Я повернувся до готелю та зустрів Януша, і ми поговорили про Шопена та західну музику та про те, як ми можемо зробити щось нове з цих різних впливів. У мене виникла ідея зробити щось придатне для струнного квартету.

- Так, їм це сподобається, — сказав Ячек.

Я не був впевнений, хто це "вони", але потім Ячек пропонував мені будь-яких музикантів, яких я хотів, тож мені було все одно. Він також сказав, що будь-який зал і будь-який оркестр будуть доступні, як і будь-які записи, які нам можуть знадобитися. Однак була одна велика проблема – у них не було жодних електронних інструментів, а коли ви намагаєтеся записати електронний/класичний сумісний проект, це може стати на заваді. Тобто, іншими словами, вони дали мені все, крім того, що мені було потрібно. Я також не міг надіслати будь-які клавішні до Польщі в той час, оскільки навіть спробувати отримати документи було майже неможливо, і хоча музиканти, робоча сила, обладнання для запису тощо були безкоштовними, не було бюджету у конвертованій валюті, щоб отримати обладнання.