Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Знову поштовх зсередини... 

Я посміхнулась. Мені здалося, що я зрозуміла, що вона намагається мені сказати. Її маленькі рухи були спробами спілкування. Кожен її дотик і поштовх передавав її почуття і емоції, наповнюючи мене відчуттям зв’язку, який ставав сильнішим з кожним днем.

——— Так, — кивнула я головою, — ти ще всім покажеш, що не можна ображати твого татка! Він пишатиметься тобою! 

Провела руками по животу, наче намагаючись передати їй всі свої думки. Мої пальці ніжно ковзали по поверхні живота, відчуваючи тепло і життя всередині. Вона рухалася, відповідаючи на мої дотики, і я відчувала, як серце наповнюється радістю.

——— Він обовʼязково пишатиметься тобою.

На 32-му тижні вагітності до нас завітала горгуля. Вона з'явилася раптово, немов виринула з тіней. Її очі світилися яскравим вогником, створюючи враження, що всередині неї горить полум'я, яке було джерелом її життєвої сили.

——— Я знайшла, володарю! — радісно вигукнула вона. — Знайшла планету, яка відповідає вашим критеріям! Дозвольте мені показати вам її на мапі!

Я здивовано глянула на Міхаеля, шукаючи в його очах відповіді. Він був схожий на людину, що давно вже прийняла важливе рішення. Його обличчя було спокійним, але очі випромінювали рішучість і приховану турботу.

——— Так, — зітхнув він, — я ж забув тобі сказати. Ми переїжджаємо.

——— І куди? — напружилась я, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Ідея переїзду викликала у мене тривогу, адже це означало покинути все, що було знайоме і безпечне.

Крила горгулі розкрилися, і з її лап з'явився яскравий промінь світла, який проектував на стелю тривимірну карту. Світло ніби перетворило кімнату на планетарій, де кожна деталь була чіткою і яскравою. Кімната змінилася, заповнюючись проекцією зоряного неба, яке виглядало майже реальним. Зі словами «ви зараз знаходитесь тут» вона вказала лапою в куток стелі, де мерехтів маленький вогник. Потім пролетіла через всю кімнату до протилежного кутка, залишаючи за собою слід світла.

——— А нова планета знаходиться тут, — сказала вона, вказуючи на інший вогник, що світився набагато яскравіше. 

——— Але ж це так далеко! — знову здивовано глянула я на Міхаеля. — Скільки ж нам доведеться летіти туди? І чим ми взагалі полетимо? — запитала я, відчуваючи, як тривога змінюється на цікавість і бажання дізнатися більше.

Міхаель, який здавався незворушним, лише загадково посміхнувся у відповідь. Його очі випромінювали спокій і впевненість.

——— Все набагато простіше, ніж здається, — відповів він, ледь помітно киваючи головою. — Є короткий шлях.

Після цього він встав зі свого місця, і я раптом відчула, як простір навколо нас почав змінюватися. Все навколо стало розмиватися, як би розпливалося в тумані. Незабаром я побачила великі, масивні двері, що стояли в центрі незвіданого простору. Їх поверхня сяяла, виблискуючи в дивному, майже магічному світлі.

Двері були величезними, височіли, наче ворота до іншого світу. Вони були зроблені з чорного, глибокого, наче всепоглинаючого, каменю, і покриті загадковими різьбленими символами, що мерехтіли у світлі, яке здавалося живим. Символи ці не були схожі на жодні знайомі мені знаки чи письмена. Вони змінювалися і перекручувалися, якби сам простір намагався передати свою таємницю. Кожен різьблений символ випромінював слабке свічення.

Ручки дверей були з металу, схожого на золото, але із зеленуватим відтінком, який надавав їм аурі загадковості. Вони були інкрустовані коштовним камінням, яке відливало всіма барвами веселки, створюючи враження, що двері відкривають шлях до чарівного царства. Каміння випромінювало тепло, і здавалось, що до нього можна доторкнутися, щоб відчути пульсацію магії, яка пробігає крізь двері.

——— Хто ти — Бог чи демон? — пролунав глибокий голос від дверей. Голос був потужним, наче грім, і вібрував у повітрі, змушуючи мене здригнутися. — Назовись! Лише правда дозволить тобі пройти далі! Ми — двері істини, що з'єднують світи і відкривають шлях у невідоме.

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Але Міхаель не вагався ані на мить.

——— Я не Бог, — впевнено відказав він, його голос був рівним і непохитним, — але і не демон. Я — заблудша душа, що протистоїть своїй долі, аби вижити, не дивлячись ні на що, і зберегти те, що є важливим для мене.

На дверях з'явилися великі, всевидячі очі. Вони були схожі на кристали, з яких виходило яскраве світло, що пронизувало все навколо. Спочатку їх зіниці хаотично крутилися з боку в бік, але потім повністю сфокусувалися на Міхаелі, пронизуючи його своїм поглядом. Очі здавалися живими. Їх погляд був пронизливим і глибоким, немов вони намагалися зазирнути в саму душу.

——— Як же давно ми не чули подібної відповіді! Чи це ти, Міхаелю?

——— Так, це я — хлопчина, що намагався втекти з власного будинку, — підтвердив він, і його голос став глибокішим, серйознішим.

——— Ми пам'ятаємо, — відповіли двері, — ти прибіг до нас з повними злістю очима і просив пропустити, але ми відмовили тобі. Тоді ти почав шукати тих, хто допоможе тобі. Ти зібрав команду і побудував власний корабель. Як же ти виріс з того часу! Яким мужнім став!

——— І цей мужній тепер хлопчина наказує вам: пропустіть мене і тих, хто супроводжує мене! — вимовив Міхаель з такою силою і впевненістю, що я відчула, як тремтить земля під нашими ногами.

Проте Двері замислилися, і в повітрі повисла напружена тиша. За спиною Міхаеля з’явилися чорні крила, величні та потужні. Вони розправилися з ледь чутним шумом, як крила велетенського хижака, готуючись до польоту. На голові виросли великі роги, скручені та загрозливі. Навіть хвіст з’явився, вигнутий у формі змії, обвиваючися навколо його тіла, як ще один прояв його надприродної сутності.

——— Я сказав: пропустіть мене! Чи ви смієте йти проти моєї волі? Проти мене? Єдиного Бога, який залишився?

——— Є ще богиня смерті! — відповіли двері, ніби випробовуючи його терпіння і рішучість.