Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Я надіюсь ти жартуєш. Вона моя подруга, і лізти в її особисте життя я нізащо не стану! – крикнула Аня. 

– Та ну? Може ти ще й хочеш сказати, що ніколи його не відкривала, щоб прочитати там щось? – уже крикнув я. 

Вона видихнула. 

– Один єдиний раз я так зробила, та й то, тільки першу сторінку прочитала. Мені й так після цього було соромно. Але лізти я туди не стану, і тобі не дам, так що вибач. 

– Та добре, добре, все нормально, я розумію, – я говорив до неї тихенько, без намірів злити її, – давай не будемо кричати одне на одного, а просто посидимо. Я не хочу з тобою свариться. 

– Що ж, я мабуть піду. 

Аня встала й пішла в інший бік площі. 

– Ще побачимось, – сказав я їй в слід. 

Це провал. Вона відмовилася. А якщо чесно, я очікував що вона погодиться, що інтерес буде сильнішим за небажання лізти в особисте життя своєї табірної подруги. Але нічого, відступати в мене наміру нема. Він десь у них в будиночку лежить і я хочу його забрати. От тільки придумаю як, так відразу! Можливо мені доведеться не на довго запозичити в неї ключ від її будиночка. Або в Олени Володимирівни. Так як вона вожата, я думаю в неї десь завалялися ключики від кожної хатинки. Ну нічого, день тільки починається, ще є багато часу, і я готовий витрачати його з максимальною користю.  

Час минав швидко, і не вспів я навіть оглянутись, як настав час сніданку. Вожаті почали збиратися й ходити хто один, а хто по двоє, по будиночкам будити всіх, хто ще спав. У них був як за звичай тут прийнято, план на цілий день. Один день, вони щось прибирають, другий день в них проходить за гуртками. І там по колу. На мою думку, повна зайнятість це дуже добре, але при умові, що ти витрачаєш свій власний час на справи, які тобі приносять користь. Сапати грядки та садити квіти – це точно не гарно проведений з користю час. Та це вже кому як. Мені діла немає до того, хто що робить. Табір живе своїм життям. Тут все саме так, як і повинно було бути.  

Я вже п’ятий день знаходжуся тут. Якщо спочатку мені було можна сказати що трішки страшно, через те, що я випав з однієї реальності, де в мене було все, в реальність, де в мене немає нічого, то потім мені справді стало страшно, через те, що по табору, а можливо тільки по лісу, я поки-що не знаю, бродить чудо-монстр, який може однім добрячим помахом руки розрізати тебе навпіл. Але все ж таки тут якось, я б сказав, цікаво. Чотири дні пролетіли дуже швидко. Та це були дні, які я запам’ятаю на все своє життя це точно. Як мінімум через їх насиченість. В моїй сучасності все навкруги було сірим не тільки восени чи зимою, а й літом та весною. Звичайні дні. Був навіть такий період, що я просто почав плутати дні. І це не через те, що в мене проблеми з пам'яттю, а через те, що кожен день все було однакове. Я дуже вдячний Великому Всесвіту за те, що подарував мені гарних друзів, з якими мені було весело, завдяки яким сірі деньки, набирали кольорів радуги. Було. Ха, було...  Здається мені, що ще трохи часу пройде, і я почну відкидати всі свої думки про повернення додому. Саме туди, де моє місце. І залишусь тут. Назавжди. Перспектив залишатися в СРСР я не бачу зовсім. Дякувати Богові, він розпався. Не хочу тут знаходитись. Та чи є в мене вибір? І якщо він в мене й буде, то чи зможу я зробити те, що вважаю правильним? Не знаю. Не знаю, але надіюсь, що при першій же можливості, я звідси втечу. Але як же вбивця? Як же всі? Я ж не можу їх просто кинути, я до них вже прив'язався. Поки в мене є час, я буду робити все, що в моїх силах. А взагалі, було б чудово, якби я зміг забрати своїх звідси, щоб показати їм, що таке справжнє життя. Не те, щоб мені доводилося його бачити в живу, але для них це було б точно потрясіння. Мобільні телефони, ноутбуки, сучасна музика, вишукані ресторани, круті машини, замість жигулів та запорожців і так далі. Аліна мені сподобалася, як дівчина. Не така вона й прибацана, як мені здавалося спочатку. Забрав би її з собою це точно! Не хочеться мені, щоб вона після кінця зміни поверталася назад у дитячий будинок. Вона знову буде сама й все що було тут, просто ввійде в історію її життя, яке вона буде згадувати, якщо не все життя, то дуже довго. Як уявлю, як вона сидить бідолашна біля вікна, за яким лупить сильний дощ, та дивиться в далечінь, то відразу якийсь ком у горлі з’являється. Може це тому, що я закохався в неї? Та ні, навряд чи, я в таке ніколи не вірив, та й зараз не вірю. Це мабуть просто симпатія. Можливо трішки більше ніж, просто симпатія. Про це буду думати потім, а зараз, треба йти їсти. 

Що ж, їдальня як завжди була набита людьми. Сьогодні була тушкована картопля та свіжі огірки. Смакота. На цей раз я сидів поруч з хлопцями, і це не через те, що не було вільного місця, де я міг би сісти сам. Просто я так вирішив. 

Богдан щось кричав та перекривлював Андрія, який сидів навпроти нього. Андрій в свою чергу казав, що зараз встане і дасть тому в вухо. Ми всі посміялися, а потім почали говорити про наш майбутній виступ на сцені: 

– Я оце думаю, – говорив Вадим з повним ротом картоплі, – що ми займемо перше місце. 

– Ти в цьому впевнений? – хмикнувши запитав його Андрій. 

– В цьому я навіть не сумніваюся. А знаєш чому? 

– Чому? – запитав Льоша. 

– Тому, що ми найкращі! Ось чому. Та ще й тому, що сценарій чудовий. Всім сподобається, от побачите. До речі, Андрій, ми з тобою знайомі вже не перший день, а мені все цікаво, чому ти такий постійно сумний та агресивний?