Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Не твоє діло, – відказав він, – я сюди взагалі їсти ходжу, а не базікати. 

– Ну все, хлопці, досить, – втрутився я, – не починайте день з сварки. 

– А тобі яке діло взагалі? – запитав Андрій. – Ти мене будеш вчити як жити і розповідати що мені робити? Чи може з кулаками налетиш, як на хлопців з іншої ланки? Га? 
– Не починай, – сказав я, – вони перші почали. 

Запала мовчанка. Кожен їв, дивлячись в свою тарілку. Закінчивши, я вийшов на вулицю й став чекати поки вийде Богдан. Поки я їв, то придумав план, як мені потрапити до Ані в будиночок. Не можу сказати, наскільки він ідеальний, але кращого чомусь вигадати не зміг. Мені потрібно було, щоб Богдан розіграв сценку, наче йому дуже погано. Олена Володимирівна, коли побачить, що йому зле, відведе його в медпункт і як я думаю, то вона віддасть ключі від всіх будиночків Лєрі. А там вже я мабуть задію або Аліну, або Віку, цього поки що не знаю. Потім, хай наприклад це буде Віка, вона забере ключі та піде десь сховається з ними. Після цього, я заберу їх в неї і швидко побіжу до Ані. На словах все можливо й не так важко, але насправді все не так і просто. Все повинно пройти безпомилково. Бездоганно. Ідеально. Мій план не має права взяти й провалитися. Якщо все піде не так, як мені б хотілося, то другого шансу в мене не буде. А ось і він. Вийшов з розтріпаним волоссям та широкою усмішкою на все обличчя. Йде задоволений. Мабуть вже комусь напакостив. Я йду за ним і зву його на пару слів: 

– Агов, Богдане, є вільна хвилинка? 

Він швидко обертається і дивиться на мене. 

– А чого ж нема? Є звичайно! Що хотів? 

– Мені потрібно щоб ти зробив вид, що тобі дуже погано. Прямо дуже дуже погано. Настільки, що вже терпіти не можеш. Коли вона вийде, просто підійди до неї, а потім впади. 

– Ха-ха-ха, – засміявся голосно він. – Ти хочеш розіграти вожату? Я в ділі! 

Отак от відразу? Це просто... Чудово. 

– Тільки слухай, слухай уважно, тебе можуть забрати в медпункт, можливо навіть на цілий день, тому...  

– А, тю, та я тоді цього робити не буду. Цілий день пролежати, вдаючи що мені погано в смердючій білій палаті. Та ще й за просто так. Шукай когось другого, – сказав Богдан і пішов далі по своїм справам. 

– А як щодо цукерок? – крикнув йому. 

– Цукерок?  

– Так, цукерок. За те, що ти мені допоможеш, я дам тобі цукерок. 

– В тебе завалявся в карманах цілий кульок? 

– Ні, – відповів я. 

– Ну ні, то й ні, – махнувши рукою він пішов далі.  

– Я тобі принесу цілий кульок з цукерками, але отримаєш його ти тільки після того, як зробиш те, про що я тебе прошу. 

– І які гарантії що ти мене не надуриш? – він примружився і дивився на мене. 

– Ну, взагалі ніяких, але якщо хочеш їх, то тобі доведеться мені довіритись. Ну то що? 

Він стояв та чухав свою потилицю оглядаючись по сторонам. Він зважував, чи нагорода була хорошою, як для такого завдання. Я взагалі не розумію, йому що, важко за просто так це зробити? Він же й так зі слів інших, був проблемний. Зробив би це, та й все. А тут я йому ще повинен щось взамін дати! Ну то вже таке, я знаю що він погодиться. Він досі сумнівається, але я очікую на його «ТАК!». 

– Ну що ж, – Богдан задер голову догори, через що я побачив маленьку засохлу соплю в його правій ніздрі, – домовились!  

З їдальні повиходили майже всі мої і почали щось жваво обговорювати. Окірм Андрія звичиайно. Мені здається він скоріше зі стіною поговорить, чим з кимось з групи. Він просто стояв в декількох метрів від інших і щось бурмотів собі під носа. Від його виду в мене пішли мурашки по шкірі. Дивний тип. Він іноді мене справді лякає. Може це він той загадковий вбивця? Та ні, навряд. Чи може все таки він?  

От вийшла й Аліна, яка побачивши мене, стрибками, немов червона шапочка, підлетіла до мене й міцно обійняла. 

– Ну, я тоді піду зараз Володимирівну пошукаю! – він легенько постукав мене по спині. 

– Ні, не зараз, хай спочатку вийде, а вже потім підійдеш, – сказав я. 

– А що це ви тут удвох робите? – Аліна всміхнулася. 

– Та так, нічого, хочемо покепкувати з вожатої, – відказав я. 

– І що ж саме ви хочете зробити? 

– Скоро побачиш. Аліна, а де Віка? Я її щось не бачу серед всіх. 

– Та вона всередині з вожатою. На неї поскаржились, що вона квіти з клумби виривала. Знаєш хто поскаржився? 

– Ні, не знаю, хто? 

– Баба Мая! Бабця як це побачила, то мабуть ледь не вибухнула від побаченого! – Аліна засміялася. 

– Хто така баба Мая? – запитав я посміхаючись. 

– Ну як хто? Пам’ятаєш, як тебе сварили за те, що ти тарілку на площі розбив? 

– Що значить «ти»? 

– Ну можливо не тільки ти! Так ось, – вона поправила волосся, – це та, хто підходила підмітати. 

– А, тепер згадав. Не заздрю Віці, – сказав я видавлюючи з себе посмішку, а сам опустив голову.