Читати книгу - "Зраджений коханням, Шенна Кахрет "

Я намагалася відійти вбік, але щоразу поверталася в бруд.

Я намагалася вибратися, але що більше я борсалася, то глибше заривалася в цю мерзенну масу. Рой і його друзі спостерігали, як я ледве пересуваюся серед куп сміття, з кожним рухом дедалі більше занурюючись у стан жаху й відрази.

—Ти ж казала, що впораєшся з усім, що тобі підкине життя, - продовжував він. Тон був немов ніж, що встромляється в рану. —А ось і справжнє випробування. Бачиш, як цей страх тебе поглинає? Хіба це не те, чого ти завжди боялася? Ти вся тремтиш... О, як це смішно! Я б на твоєму місці теж злякався. Я завжди знав, що ти занадто тендітна для таких випробувань.

У розпачі я закричала, сподіваючись, що хтось почує. Але тиша. Зараз же, у цій канаві, ці сита перетворилися на обличчя. Обличчя дітей. Дітей із притулку.

Вони дивляться на мене. Ці діти. Сміються. Шепочуть щось. Я чула їхній сміх, хоча знала, що це всього лише галюцинації.

—Подумати тільки, така ніжна дівчинка, а виявилася такою брудною. І все через тебе саму. Ти ж знала, що я ненавиджу тебе. Навіщо було лізти? Тепер ось терпи. А я стоятиму тут і насолоджуватимуся твоїм страхом. Адже найкраще видовище - це коли людина розуміє, що вона абсолютно безпорадна. Давай, поплач ще трохи. Твої сльози - найкраща музика для моїх вух.

Страх наростав, як снігова куля. Серце калатало, як скажене. Мені здавалося, що сита починають рухатися, що дірки в них розширюються, перетворюючись на пащі. Я знову спробувала закричати, але з горла вирвався лише хрипкий стогін.

Мій страх і фізичне нездужання досягли піку. У цей момент я дістала телефон. Локація була не кращою за басейн - вологість знову давала про себе знати, змушуючи телефон барахлити.

Знайшовши потрібний номер, я відправила Лестерну повідомлення.

У цей момент біль відгукнувся в пальцях. Я ледь утримала телефон від падіння, помітивши нові подряпини на екрані. Кинутий камінь валявся поруч.

Швидко відключивши телефон, я прикинулася, що він справді зламаний. Підняла повні сліз очі на Роя. Він, мабуть, подумав, що я намагаюся зняти його на камеру, підставити. Компромат.

Я була абсолютно виснажена, як фізично, так і морально.

—Ну що, принцесо, сподобалася прогулянка звалищем? Як тобі наш маленький пікнік? Вигляд у тебе просто жахливий! Уся в багнюці, волосся розпатлалося, як у голодранки.

Він підняв камінь і кинув у мене. Я якось встигла ухилитися. Але біль усе одно відбився в плечі.

—І це обличчя... таке бліде, таке перелякане.

Поплічники Роя підібрали каміння й почали кидати їх в мене. Я закрила голову руками, відчуваючи жар у пальцях. З вуст зривалися прохання зупинитися. Але кам'яна облога не припинялася.

—Просто олійний живопис! А...

Раптово задзвонив телефон. Рой підняв слухавку, продовжуючи дивитися на мене їдким поглядом. Через кілька секунд він відповів тому, хто телефонував:

—Ми не можемо пізніше це обговорити? У мене зараз важливі справи. - Мовчання. —Добре, я зрозумів. Але як я туди потраплю? Це ж... не так просто. - Рой засунув руку в кишеню штанів, секунду дивився під ноги, потім убік. —Гаразд, буду мати на увазі. Тільки... попередь, якщо щось зміниться. І потім, як я поясню свою відсутність?

Новий гострий погляд на мені. Рой підняв руку. Поплічники перестали кидати каміння.

—Я зроблю все, що ти скажеш. Тільки не забудь потім мені віддячити. - Рой хрипко розсміявся і додав з усмішкою: —Та сам пішов ти!

Я спробувала відповзти в кут. Подалі від цих очей, як уявних, так і реальних.

—Гаразд, я зроблю все, що в моїх силах. Тільки... давай на зв'язку.

Виклик завершився. Рой щось сказав своїм поплічникам, і ті швидко пішли. Присівши навпочіпки, хлопець солодко кинув:

—Ці очі... вони так просять пощади, але я ж такий добрий, не дам тобі померти одразу. Нехай ти ще трохи побудеш тут, у своєму маленькому сміттєвому раю.

Рой пішов, штовхнувши останній камінь у купу перероблюваних відходів.

Я втратила лік часу, проте намагалася вибратися, відштовхуючись від слизьких стін зі сміття, але руки, забруднені в жирі й бруді, зісковзували. Кожен шурхіт, кожне ворушіння змушували серце шалено битися.

Телефон, єдиний зв'язок із зовнішнім світом, лежав у кишені куртки, притиснутий до тіла. Я не могла його втратити. Кілька разів я обережно дістала його, намагаючись не впустити. Гаджет не слухався. Він узагалі не вмикався.

Волосся, сплутане і злипле від бруду, закривало обличчя. Я відкинула його назад, щоб краще бачити. У дзеркальному відображенні розбитого скла я побачила чуже, перелякане обличчя. Це була не я, а якась жалюгідна істота, загнана в кут.

Жуки, приваблені запахом гниючої їжі, повзали по ногах. Я відганяла їх, але їх ставало дедалі більше. Почуття відрази і безвиході наростало з кожною секундою.

Я відчула, як сили вичерпуються. Дихання ставало поверхневим, і я не могла позбутися відчуття, що ось-ось почну нудити. Я намагалася зберегти самовладання, але нудота і страх змішалися в одній бурхливій грудці.

Зрештою, я не витримала - мене вирвало, і я впала в багнюку, покриваючись неприємними речовинами. Навколо був такий сильний запах гниття, що я ледь не втратила свідомість.

Холод пробирався дедалі глибше під одяг. Я розуміла, що сили закінчуються. Я заплющила очі і спробувала зосередитися на чомусь приємному. Але все, що спадало на думку, були ці кляті сита й самотність.

***

Відкрила очі. Голова розколювалася. Я лежала на жорсткій поверхні. Навколо якісь неясні силуети. Чула голоси.

—Жива! - вигукнув жіночий голос.

—Так, вона прокинулася, - відповів чоловічий.

Яскраве світло вдарило в очі. Я почула, як хтось у натовпі сказав: «Як вчасно Рой наспів». І в цей момент у натовпі я дійсно побачила Крофтона. Він стояв позаду схвильованого професора, моїх та його однокурсників, і єхидно посміхався мені.