Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
VII. Якщо не до кінця XIII, то до початку XIV століття можна віднести появу козацтва, до тих століть, коли свята, сильна ревність до релігії ще не охолола в Європі, коли і майже враз у всіх кінцях безперестанно утворювались братства і ордени рицарські, що становили дивну протилежність з тодішнім роз’єднанням, з гідною подиву самовідданістю вони зруйнували і відкинули умови звичайного життя, безшлюбні, суворі, непереможні наглядачі за справами миру, залізні поборники віри христової. Чим слабший був зв’язок тодішніх держав, тим більше зростала жахлива сила цих товариств. Розлиття магометанства і магометанських нових сильних народів, які вже вдиралися в Європу, збільшувало їх ще дужче. Дух цих братств поширився скрізь і не між рицарями, і не для подібних призначень. У цей час з’явився поблизу порогів городок, або острог, Черкаси, збудований відважними вихідцями, ім’я якого нагадує жителів Кавказу, якого навіть збудування багато хто приписує їм, і де було головне зборище і місце перебування козаків. Спочатку часті напади татар на північну частину України змушували жителів рятуватися втечею, приставати до козаків і збільшувати їх товариство. Це було строкате зборище найодчайдушніших людей пограничних націй. Дикий горець, пограбований росіянин, польський холоп, що втік від деспотизму панів, навіть утікач ісламізму татарин, можливо, поклали перший початок цьому дивному товариству по той бік Дніпра, яке пізніше поставило собі за мету, подібно до орденських рицарів, вічну війну з невірними. Це збіговище людей не мало ніяких укріплень, ні одного замка. Землянки, печери і тайники в дніпровських скелях, часто під водою, на дніпровських островах, в гущавині степової трави, були їм схованкою для себе і для награбованих багатств. Гніздо цих хижаків було невидиме; вони налітали раптом і, схопивши здобич, поверталися назад. Вони повернули проти татар їхній же спосіб війни — ті самі азіатські наїзди. Як їхнє життя приречене було на вічний страх, так само, з свого боку, вони вирішили бути страхом для сусідів. Татари і турки мусили повсякчасно чекати цих невблаганних жителів порогів. Магометанський сусід не знав, як назвати цей ненависний народ. Коли хто-небудь хотів до когось висловити найбільше презирство, то називав його козаком.
VIII. Більша частина цього товариства складалася, проте, з тубільних, корінних жителів Південної Росії. Доказ — у мові, яка, незважаючи на прийняття багатьох татарських і польських слів, мала завжди чисто слов’янську південну фізіономію, що наближала її до тодішньої російської, і у вірі, яка завжди була грецька. Кожен мав повну волю приставати до цього товариства, але він повинен був неодмінно прийняти грецьку віру. Це товариство зберігало всі ті риси, якими малюють ватагу розбишак; але, кинувши погляд глибше, можна було побачити в ньому зародок політичного тіла, основу характерного народу, який уже на початку мав одну головну мету — воювати з невірними і зберігати чистоту релігії своєї. Однак це не були суворі рицарі католицькі: вони не накладали на себе ніяких обітниць, ніяких постів; не приборкували себе поздержливістю і умертвінням плоті; були невгамовні, як їх дніпровські пороги, і в своїх буйних бенкетах та гульні забували весь світ. Те саме тісне братство, яке зберігається в розбійницьких ватагах, зв’язувало їх між собою. Все було у них спільне — горілка, цехіни, житло. Вічний страх, вічна небезпека викликали в них якесь презирство до життя. Козак найбільше дбав про добру кварту горілки, ніж про свою долю. Але в нападах видно було всю гнучкість, всю кмітливість розуму, все уміння використовувати обставини. Треба було бачити цього жителя порогів у напівтатарському, напівпольському вбранні, що на ньому так яскраво позначилась пограничність землі, як він по-азіатському мчав на коні, пропадав у густій траві, кидався зі швидкістю тигра з непримітних тайників своїх або раптом вилізав з річки чи болота, весь у баговинні й грязюці, і здавався страховищем тікаючому татарину. Цей самий козак, після наїзду, коли гуляв і бенкетував зі своїми товаришами, сипав і розкидав награбовані скарби, був безтямно п’яний і безтурботний до нового наїзду, якщо тільки не випереджали їх татари, не розганяли їх п’яних і безтурботних і не розривали дощенту городка їхнього, який, ніби чудом, будувався знов, і спустошливий, жахливий наїзд був помстою. Після чого знову та сама безтурботність, те саме розгульне життя.
IX. Здавалось, існування цього народу було вічне. Він ніколи не зменшувався: вибулі, вбиті, потоплені замінялися новими. Таке розгульне життя приваблювало всякого. Тоді були ті поетичні часи, коли все здобувалося шаблею; коли кожен в свою чергу прагнув бути дійовою особою, а не глядачем. Це збіговище помалу цілком набуло одного загального характеру і національності і чим ближче до кінця XV століття, тим більше поповнювалось новоприбулими. Нарешті, цілі села почали оселятися з хатами і сімействами коло цього грізного оплоту, щоб користуватися його захистом, з умовою за те виконувати деякі повинності. І таким чином місця коло Києва почали пустішати, тимчасом як по той бік Дніпра залюднювалися. Сімейні і жонаті поступово від єднання і зносин з ними набували того ж войовничого характеру. Шабля і плуг здружилися між собою і були у кожного селянина. Тим часом розгульні парубки разом з червінцями, цехінами і кіньми почали викрадати татарських жінок і дочок і одружуватися з ними. Від цього змішання риси обличчя їх, спочатку різнохарактерні, дістали одну загальну фізіономію, більш азіатську. І ось склався народ, який вірою і місцем проживання належав Європі, але в той же час способом життя, звичаями, убранням, був цілком азіатський, — народ, в якому так дивно зіткнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрість, сильна діяльність і найбільші лінощі та пестощі, прагнення розвитку і удосконалення — і разом з тим бажання здаватися таким, що нехтує всяке удосконалення.
Переклад за редакцією І. Сенченка
<Уривок з «Історії Малоросії».
Розмисли Мазепи>*
Така влада, така величезна сила і могутність викликали зневіру у самобутній державі, що існувала тільки під покровительством Росії. Народ, власне приналежний Петрові здавна, [принижений] рабством і [деспотизмом], корився, хоч ремствував. Він мав не тільки необхідність, а навіть і нужду, як після побачимо, коритися. Їх незвичайний повелитель прагнув того, щоб піднести його, хоч ліки його були надто сильними. Та чого можна було чекати від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.