Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Яка ж ти в нас розумниця, донечко… Хочу в тебе спитати: про що ви з паном Потоцьким говорили?

Дівчина зашарілася, підвела голову на мить.

— Та особливо ні про що, — стенула плечима, — про погоду, про коней, про цукерки… А що?

— Та цікавимося з батьком, ти ж знаєш — треба пару в житті тобі шукати, може, і пан Потоцький підійшов би… Хоча завелика він цяця для наших статків, — і, зітхнувши, вийшла.

Юнка спинилася й уперлася поглядом у стіну. «Ні, Щенсний — не цяця, він — диво й має щодо мене таки серйозні плани, бо кохає мене… І я його теж… Субота, де ти, де ти…» Механічно протягуючи голку в тканину, Гертруда згадувала солодкі миті їхньої зустрічі, усміхнене лице Щенсного і його проникливі очі. Дівоча уява то переносила її з привітним юнаком до річки, то знову вони йшли польовою дорогою, то вже, сміючись, бігли лісом навперегін, а за мить — сиділи вдвох у кімнаті Гертруди й дивилися на зорі, як вечорами з Кордулею. Солодкий щем від тих фантазій розслаблював тіло й ставив печать блаженства на вродливе личко Гертруди, а в синіх очах розливав чуттєву замріяність. Дарма Іванко стовбичив у тіні крислатої липи цілісінький день — Гертруда так і не вийшла, і сильна тривога зайшла в душу хлопчини: його ідол, його сонце, його обожнювана краса, єдина втіха й розвага беззвучного, одноманітного життя-буття десь поділася… Аж темна ніч погнала засмученого хлопця додому.

— Пане Каролю, а куди ви з моїм братом зібралися? — допитлива Пелагея Людвіка хотіла спілкування з жвавим Сіраковським.

— Моя юна панянко, радий вас бачити. — Юнак широко всміхався до дівчинки. — Хочемо зі Щенсним на кінну прогулянку.

— А мене, візьміть мене. — Людвіка аж підстрибувала навколо, прагнучи стати компаньйонкою.

— Моя гарна панно, ви ж не знаєте, чого чоловіки так люблять коней. Чоловіка думка несе далеко-далеко, і кожен чоловік хотів би теж мати чотири ноги, щоб понестися за тими думками так швидко й далеко, як кінь, та Бог дав тільки дві, то й тягне нас до коней. — Людвіка щиро засміялася, а Кароль продовжував: — Та й не можна довго ні коням у стайні, ні чоловікові вдома залишатися — обоє застоюються й марніють.

— Я вже теж марнію вдома, візьміть мене. — Людвіка хотіла не так коней, як товариства.

— А жінки, панянко Потоцька, як ті красиві квіти, яким краще вдома — без вітру, за доброго догляду… Людвіко, ви розквітаєте, як прекрасна троянда, на яку хочеться дивитися й дивитися… Ми маємо трохи далеку дорогу, і для такої трояндочки, як ви, вона буде обтяжливою. Я вам обіцяю, що завтра, у неділю, ми покатаємося верхи Кристинополем. Гаразд?

— Але твердо обіцяєте, пане Каролю? — присипана компліментами Людвіка була майже щаслива, і Сіраковський поспішив до Щенсного.

Молодий Потоцький помітно хвилювався: то зачісувався перед дзеркалом, то поправляв сорочку, то знову пригладжував густе хвилясте волосся.

— Честь, мій пане! — Маршалок спостеріг ті приготування й на мить замислився. — Щось мушу в тебе спитати, Щенсний, — здалеку почав Сіраковський. — Може, то й не моя справа, та вже як я їду з тобою, то виходить, що трохи й моя…

— Так, Каролю, кажи. — Потоцький повернув голову до секретаря.

— Як селянин садить поле, то він сподівається на врожай, а як його жона садить квочку, то хоче курчат; як я беру вудку і йду на річку — думаю, що спіймаю велику рибу… На що сподіваєшся ти, пане Потоцький?

Щенсний сповільнився у своєму вифранчуванні й глянув розгублено на товариша.

— Ти, чесно кажучи, заскочив мене зненацька… Я, Каролю, не знаю, куди йду… Та вона мені дуже, дуже подобається, і я не можу ні про що більше думати… І як уже ти заговорив алегоріями, то й я тобі скажу так: чого сонце сходить на сході й котиться не на північ, не на південь, а на захід?.. Чого річка тече в море?.. Чого буває літо й зима, а не інакше? — Кароль уважно слухав, куди хилить панич, а Щенсний продовжив: — Бо воно має бути так і тільки так, а не інакше, правда ж? Тільки йде воно за законами природи, а тут — за людськими… Те, що мене штовхає до Гертруди, більше й могутніше за мене, і… Я, напевно, недостатньо сильний, щоб чинити цьому супротив, розумієш?..

— Та я тебе розумію, Щенсний. Вона, скажу тобі правду, і мені самому сподобалася, та бачу, що прихильніша до тебе… — Сіраковський зітхнув і продовжив: — Але сьогодні я трохи про інше, бо моя голова нині холодніша, аніж твоя. Завжди, як починаєш їхати чи йти, то ти знаєш, куди хочеш і на що розраховуєш наприкінці шляху. Ти маєш думати про те, до чого можеш прийти, розумієш, Щенсний? Тобі ж тато з мамою призначили, до кого ти мусиш рухатися. — Молодик кивнув на портрет Жозефіни. — То чого ти сходиш на іншу стежку? Ти думав, куди вона приведе?.. Бо вже як ти за природу, то й я тобі скажу так: ніхто не бачить, як вода випаровується: потихеньку, помаленьку й не видно, та вже як вона в хмари набирається й грозою суне — отоді вже всі навтьоки…

— Ти за яку грозу? — уточнив Потоцький.

— Та, прошу пана, навіть за дві: або ту, що ти можеш наробити, або ту, що зроблять твої тато й мама, — то без різниці, бо в обох випадках я сухим аж ніяк не вийду. А в другому випадку, перепрошую, ще й без яйок залишуся: твоя мама з них яєшню приготує… І тоді дівчата точно мені вже не смакуватимуть — буду не хлоп, а каліка, доведеться в монастирі целібату дотримуватися… А я б того не хотів, бо люблю м’ясо, горілку й дівчат — отак, — закінчив Сіраковський.

— Боюся, Каролю, що то буде яєшня на більшу пательню, — засміявся Щенсний, — та не будемо наперед загадувати, пливімо за течією, а там кудись та й винесе.

— Гм-м, тепер так, а після як? — гнув своєї Кароль.

— Не знаю. Кажу тобі: хоч миска з пирогами, хоч дідько з рогами, їдьмо вже, — урвався терпець Щенсному.

— Чи далеко панство зібралося? — поцікавився конюший Вільчек, виводячи коней для Потоцького, Сіраковського й двох гайдуків.

— Та… Так, аби вдома не сидіти… І кров молоду розігнати — свою й кінську, — ухилився від прямої відповіді Кароль.

— Вважайте, щоб сідло зручне було, а то так кров розженете, що баби довго не захочете, — застеріг Вільчек.

— Та ти знаєш, Яне, а