Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

430
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 93
Перейти на сторінку:
то було б не зле, зовсім не зле, — по-змовницьки підморгнув Сіраковський.

Вершники рушили, а Вільчек довго стояв у задумі: «Агнешка… Точно вже всім розкудкудакала, стерво…»

Майже півтори години галопу — і вершники опинилися у Виткові. Численні дітлахи з цікавістю споглядали рідкісну появу багатого панства в їхній місцині. Сонце вже наближалося до заходу, коли процесія повернула в бік Сушна. Ліс тішив приємною прохолодою й безліччю пташиних співів. Вершники спішилися й повели втомлених коней під вуздечку: далася взнаки дорога завдовжки двадцять п’ять кілометрів.

— Ну як ти, Щенсний, витримав ту дорогу? — поцікавився Кароль.

— Коли я думаю про неї, Каролю, то сили звідкись наче прибувають. — Щенсний трохи втратив той лоск, який наводив удома, та молодість на те й дана, щоб завжди залишатися вродливим — спітніле обличчя й рум’янець навіть додавали йому привабливості й шарму — то були ознаки справжньої чоловічої впертості, що сподвигла його на такий довгий шлях і яка так подобається дівчатам.

— А сурма твоя як там після сідла, ще сурмитиме чи ні?

— Пане Каролю, моя сурма готова навіть до бою, — віджартовувався Потоцький.

— А моя вже ні для кого не хотіла б грати… А було б таки добре, якби панянка Коморовська дала тобі одкоша, — мудрував маршалок, — бо як я ще так зо два рази проїдуся з тобою, то й склянки свої поб’ю, — потер сідниці Сіраковський, — і господарство своє як не знищу, то витрясу…

Дорогу перетнула літня жінка з великим оберемком трав; обернувшись, довго дивилася вслід лісовим гостям. Знахарка Іванна відчула щось недобре. Що саме, ще й сама не знала достеменно, та ззаду за чоловіками її видюче око вловило примарну тінь біди. З галявини на узліссі невелике село було видно, як на долоні: лінива череда корів розходилася між маленькими хатинками; верескливі дітлахи потроху залишали вулицю; де-не-де у вікнах загорялися маленькі вогники свічечок — село готувалося до сну. Найближче до чоловіків був сільський цвинтар, і останні промені сонця різко виокремлювали чорні хрести на тлі неба.

— А що буде, як вона не прийде, га, Щенсний? — Кароль вдивлявся разом із Потоцьким у бік села.

— Навіть не думай так, Каролю… Прийде, обов’язково прийде… Або мене на тому кладовищі поховають… — Щенсний уже почав нервуватися.

— Е-е-е, не говори дурного, друже. Ми з тобою в одній упряжі ходимо, а мені на цвинтар іще зарано. — Кароль зараз найбільше хотів додому, до склянки теплого молока й прохолодних простирадл ліжка.

Ворони влаштовувалися на нічліг, шумно з’ясовуючи гніздові претензії, та нарешті затихли й вони. Несміливий блиск перших зірок почав пробиватися на тлі нічного неба. Напруга в душі Щенсного зростала, наближаючи його до межі відчаю. Сенс життя для нього буде втрачений тут уже й назавжди, якщо сьогодні він не побачить своєї Гертруди. Схвильований погляд вогнем пропікав дім Коморовських, що височів на пагорбі. Кароль міцнішав в іншій потаємній мрії: «Не йди, не йди, дівко… Не треба тієї пригоди на дупу ні тобі, ні мені. Ніби ти є мудра дівка, Богу дякувати…» Кожна хвилина очікування додавала йому все більше відчуття щастя. Два гайдуки теж охоче повернулися б додому: дорога вночі через ліс — то не жарти, то гра з чортами, а їх тут повно: то не є територія Бога, о ні…

Раптом ворони сільського кладовища стривожилися, знову зчинили лемент; Сіраковський і гайдуки занепокоєно переглянулись і перехрестились. Невеличка темна постать рухалася до них. Щенсний прошепотів: «Вона… Хвала Богу, вона…» — і поспішив назустріч. Посмутнілий Кароль із гайдуками відвели коней трохи вбік і сіли точити ляси. Великий оранжевий місяць звісив своє ідеально математичне тіло між стовбури дерев; вітер стих, таємнича ніч повні тихо вступала у свої права; ніхто навіть не приділив уваги тому, що вдруге закричали потривожені ворони…

Щенсний у радісному збудженні обійняв Гертруду, потім галантно впав на одне коліно, поцілував дівчині руки й сховав між них своє лице. Гертруда ніжними пальчиками провела по обличчю Щенсного — в обох це вийшло природно й зовсім не за усталеними правилами тогочасного етикету. Дівчина першою згадала про його далеке існування й делікатно забрала руки.

— Я… теж рада вас бачити, пане Станіславе Щенсний…

— Щенсний, просто Щенсний, Гертрудо. І я сьогодні дійсно дуже щасливий від того, що знову бачу тебе. Будьмо на «ти», гаразд? Ходімо он туди, сядьмо, — показав у бік великого дуба Потоцький. — Як ти дійшла? Не боялася?

Гертруда почувалася захищеною біля цього рослого юнака, хоча ще недавно, дорогою до лісу, у неї цокотіли зуби — чи то від страху, чи то від очікування зустрічі.

— Якщо чесно, то трохи було лячно, особливо біля цвинтаря: усе здавалося, що хтось за мною йде.

Пара сіла під деревом, і усміхнений Щенсний усе не міг відвести погляду від Гертруди. Юнка зніяковіла, поправила густе волосся рукою.

— Що, щось на мені не так?

— Усе, усе в тобі так, найгарніша дівчино у світі… Просто не можу намилуватися тобою й тішуся від того, що ти поруч.

— Ти є щенсний від того, так? — засміялася Гертруда.

— Дуже, дуже щенсний, моя панно, — не ховав емоцій Потоцький.

— Дивися, який сьогодні в нас пан місяць — добре буде додому і тобі їхати, і мені йти, — перевела погляд дівчина на пишнотіле нічне світило. — А ще придивися добре, Щенсний, і там ти побачиш Каїна і Авеля. Он, будь уважним: ото Каїн, і він тримає на вилах Авеля, бо вони посварилися, коли складали снопи на віз, — водила пальчиком по уявних обрисах.

Чи була то місячна магія, чи магія Гертруди — свідомість Потоцького наче погойдувалася на хвилях блаженства… У зовсім іншому й далекому світі залишилися його сім’я з численними титулами, їхні меркантильні інтереси, усі снобістські цінності, наліплені тривалим вихованням на чисту душу юнака. Він міг би цілу вічність сидіти отут, серед лісових трав, з цією дівчиною, не потребуючи нічого й нікого в цілому світі…

— Ти мене чуєш, Щенсний? — Дівчина вловила хвилю задуми юнака.

— Так, так, я чую: «Третя чверть місяця зветься гнилушею», — відповів Потоцький.

— …так от, у гнилушу не можна рубати дерева для хати, бо їх неодмінно попсує шашіль, — закінчила Гертруда. — А ще тепер треба прикусити палець, яким я показувала на місяць — це заборонено, бо всохне, ось так… — і прикусила свій пальчик.

— Дозволь мені теж його трішки гризонути, бо я за ним слідкував. — Щенсний ніжно поцілував, а потім жартівливо покусав палець юнки зубами. — Тепер із ним усе буде гаразд. — Обоє засміялися, і місячний відблиск в очах іще більше висвітлював

1 ... 42 43 44 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"