Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Викинувши з себе частину сніданку, Едем ще довго стояв над умивальником у напівтемряві, не дивлячись у дзеркало, — йому не хотілося зустріти замість відображення полум’яні очі джина. 

Час іти — він побачив усе, що хотів, попереду весь день і ще не до кінця усвідомлені можливості, — з таким настроєм він відчинив двері вбиральні. 

У палаті, спираючись однією рукою на залізну спинку ліжка, а другу притиснувши до стегна, стояла Інара. Непорушно, наче уродженка Содому Ірит, яка не зуміла відмовитися від останньої спокуси. Її губи ледь ворушилися. Інара щось говорила непритомному тілу. 

Звідки вона тут узялася? Побачила в прочинені двері тінь із минулого? 

Едем навіть перестав дихати — намагався вирізнити з її шепоту знайомі слова. Учора він не повірив її зізнанню про дитину, намагався переконати себе, що все неправильно зрозумів. Потім недовіру змінив гнів. Тепер він запитував себе: чому? Чим керувалася Інара, відмовляючись від дитини? Чи є в цьому провина самого Едема? 

Аби він був Прометеєм, він би подарував людям не вогонь. Він би викрав у богів і роздав смертним можливість виправляти свої помилки. Тепло цього дару зігрівало б дужче, ніж багаття. Можливо, там, на скелі, дивлячись на танець полум’я коло підніжжя гори, Прометей щоденно шкодував про свій вибір, та вже не міг нічого змінити. 

У коридорі грюкнули дверима, Інара озирнулася й побачила стороннього в напівтемряві туалету. Її губи витяглися в струну, а очі метнули крижані списи. 

— Давно стежите за мною? 

— Випадково вийшло, — Едем вийшов із вбиральні. — Ви йому хто? 

Інара знітилася. Її войовничий запал зник після першого ж уколу супротивника. 

— Я? — вона знову перевела погляд на непритомне тіло і не відповіла. 

Едемові здалося, що волосина в носі виросла ще на пару сантиметрів, а залисини стали глибшими. Не в такому вигляді йому хотілося б потрапити їй на очі востаннє. 

«От вони й побачилися знову», — подумав він. Його неприємно вразило, що власне тіло він сприймає у третій особі. 

Інара взяла згорнуту біля бильця ковдру і вкрила нею Едемові ноги. 

— У нього завжди мерзнуть ноги. 

— Раніше мерзли. Вже давно він ходить по квартирі босяка. 

Йому раптом здалося, що якщо Інара прибере ковдру й торкнеться до стоп, непритомне тіло прониже струм, воно вигнеться й прокинеться. І прощавай тоді вся угода з джином… 

— Тільки близькі друзі можуть знати такі подробиці. 

Це зауваження було, власне, запитанням, але тепер настала Едемова черга не відповідати. Він узяв прихилений до ліжка ціпок — це дало змогу на мить опинитися поряд із Інарою, вдихнути запах її парфумів. 

— Що з ним трапилося? — спитала вона. 

— А ви не знали, коли вирішили його провідати? 

— Це вийшло випадково. Я чекала в коридорі хлопчика, якого привела на переливання крові, а двері були прочинені. 

Вона, звісно ж, говорила про Ореста на прізвисько Зуб. 

— Немає жодних доказів, що переливання може загальмувати ураження Мітча, — Едем мружився від сонячного проміння. Він присів на вільне ліжко, аби сховатися в тіні. 

Інара здригнулася. 

— Не так багато людей знають про існування такої хвороби. Виявили в когось із ваших близьких? 

Едем кивнув на нерухоме тіло. Інара зрозуміла не відразу. Пальці, що стискали спинку ліжка, побіліли. 

— Яка в нього стадія? 

— Лікарі вважають, що остання. 

— Не може бути, — ледве чутно сказала Інара. — Я бачила його позавчора, і він мав вигляд… 

«Здорового», — мабуть, хотіла закінчити вона, але вчасно похопилася, бо зрозуміла, як наївно це прозвучало б. 

Он як! Отже, вона впізнала Едема! Його знову занудило — цього разу від спогаду: ось Інара ковзає по ньому швидким поглядом, ось він виходить із ліфта, як алкоголік на автопілоті, ось двері зачиняються — і тільки потім він обертається. А згодом, після пляшки віскі, він стоїть коло дзеркала з пістолетом біля скроні, на іскру його життя накинута клаптикова ковдра, і один із клаптиків — ця зустріч через п’ятнадцять років у ліфті. 

— Побачила й була вражена, — продовжила Інара з відсутнім поглядом (у її спогадах, мабуть, зринула та ж сама сцена, тільки глядач був інший). — Не змогла нічого вимовити. І не кинулася вслід. Знаєте, ця дурна думка: що я йому скажу? 

— Іноді вистачає сказати «Здрастуй!» 

Цифри на електрокардіографі горіли зеленим. Зелені лабіринти, із яких завжди знайдеться вихід. 

— Буває минуле — як салют: згадуєш про нього хіба тоді, коли побачиш салют куди гірший, — сказала Інара. — А буває — як фотографія три на чотири у внутрішній кишені гаманця: ти не витягаєш її, іноді тижнями не згадуєш про неї, але незримо вона завжди з тобою. 

Вони помовчали. Едем знав, що так і не зможе поставити запитання, що стирчало цвяхом у його серці. 

— Мені вже час, — Інара прибрала ковдру з ніг чоловіка, який полюбляв ходити босяка. Так і не торкнувшись Едема, ступила чотири кроки до дверей, а потім обернулася. — Скажіть, мені важливо знати, мені дуже важливо знати… — Вона знітилася, добираючи слова. — Едем зміг досягнути в житті того, чого хотів? 

Ось так, сама того не знаючи, Інара відповіла на непоставлене запитання. Відповідь ця була проста й важка, як вантажівка з вугіллям. Ось чому п’ятнадцять років тому вона не залишила їхньої дитини: вона була певна, що Едема чекало велике майбутнє, і не хотіла ставити перепони на його шляху. 

Та насправді це не було загадкою для нього — у глибині душі він знав відповідь, просто не смів собі в цьому зізнатися. 

Едем невідривно стежив, як рожева вода в набалдашнику його ціпка ламає сонячне проміння. Принесена Інарою жертва не могла бути марною. 

— Зміг, — Едемів голос трохи тремтів, але вона не помітила або вдала, що не помітила. 

Інара випрямила плечі, і по її сукні побігли кольорові хвилі. Не сказавши більше жодного слова, вона вийшла з палати. 

Едем поставив ціпка біля узголів’я ліжка — йому теж треба було йти. Він поправив дріт, що стирчав з-під простирадла, але теж не зважився торкнутися тіла. Засунув під ліжко капці, щоб на них не наступила медсестра.