Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Можливо, не таке вже й недолуге це тіло, подумав він. 

У коридорі Едем зіштовхнувся з Артуром: той вивчав перед входом у другу палату історію хвороби пацієнта. Лікар витріщився на бізнесмена, але Едемові було вже все одно. 

Затойчі виконав доручення боса й уже встиг повернутися і, як нерідко траплялося з ним у моменти, коли його професійні навики не були потрібні, дрімав на передньому сидінні. 

Щойно Едем потягнув на себе дверцята машини, тілоохоронець прокинувся й миттю зібрався. 

— Акції братів Білевичів упали ще на пів пункта, — Іванка однією рукою й далі друкувала на ноутбуку, а другою підсунула поближче свій рюкзак, хоча місця й вистачало. 

Водій завів машину, очікуючи вказівок щодо маршруту. 

— У центр, — звелів Едем, і всім у салоні стало зрозуміло, що він налаштований помовчати. Угадуючи думки боса, Затойчі потягнувся вимкнути радіо, але Едем зупинив його коротким: «Хай грає». 

Грає море зелене, 

Тихий день догора. 

Дорогими для мене 

Стали схили Дніпра. 

Едем опустив вікно. Йому хотілося відчувати Київ. 

Вони їхали повз цегляні п’ятиповерхівки з приліпленими абиде кондиціонерами та балконами різних форм і барв. Повз побілені тополі, що наче фліртували на вітрі своїми високими верхівками з хмарами. Повз продавців овочів та фруктів на перехрестях, довкола яких фонтанували аромати апельсинів, яблук та свіжої зелені. Повз військовиків у повсякденній формі, які йшли вільним кроком. Повз зібрані двірниками жовті листяні купи, у які хотілося впасти, розкинувши руки. 

Едем не зміг досягнути в житті того, чого хотів… а чого він хотів? Професійного визнання, великих грошей, становища в суспільстві, можливості змінити світ? А може, просто щастя? 

Чому ж так? І планував наперед. І старався на повну силу. І ворогів серйозних не нажив. Можливо, аби не хвороба, що скоро опустить яскраво-червоний шлагбаум на цьому шляху, щось би йому таки вдалося? 

Вони виїхали на шестисмугову трасу. Будинки тут були вищими, а фарби — насиченішими. Білборди кидали виклик хорошому смаку закликами вибрати правильного президента, примітивною соціальною рекламою і просто своїм існуванням. 

Низенькі огорожі для пішоходів тішили око поєднанням жовтого і блакитного. Ресторани запрошували в шатра на широких тротуарах тих, хто не боїться обідати на вулиці осінньої пори. Виглядали потенційних клієнтів паркувальники в брудних салатових жилетках. 

А яким би могло бути їхнє життя, якби Інара не відмовилася від дитини? Якби Едем, ставши молодим батьком, присвячував час не кар’єрі адвоката, а родині? Це було би приводом для внутрішніх терзань чи для тихого щастя? Чи витримали б їхні з Інарою стосунки — кохання ще, власне, двох підлітків — випробування підгузками, безгрошів’ям, безсонними ночами, сопливими носами? 

Вони спинилися на світлофорі, який погойдувався вгорі й затуляв собою безмежну синяву неба. 

Не можна жити умовним способом, нагадав собі Едем. Це головне правило людини, яка дізналася про смертельну хворобу: не ставити собі запитань «чому я?» і «а якби я вчинив інакше?» І хай шляху вже залишилося мало, але ж він ще живий. Коли не можеш виправити минулого, почни виправляти майбутнє. 

Їх знову зупинило червоне світло. Але тепер на блакитному полотні були не тільки мазки світлофора. Художник схопив розкреслений на прямокутники синій скляний тубус і встромив його в кут композиції. «Три кити» — один із трьох хмаросягів, що здавався під магазини, офіси та розважальні центри, — нависнув прямо над машиною. Через кілька годин Едем згадає цю картину у вітровому склі: то була не підказка, а його доля… 

— Поверни туди. 

Автомобіль заїхав у підземний паркінг. 

Водій залишився в автівці, а вони піднялися на перший поверх: Едем і Затойчі, що не відходив від нього ні на крок, та Іванка, яка вийшла тільки тому, що в паркінгу не ловив Інтернет. 

Праворуч від ліфта був автосалон, ліворуч — ювелірна крамниця. Едемові не було потрібне ні те, ні інше — він ішов у внутрішній двір. Роззява біля скляних дверей салону жадібно розглядав яскраво-червоний «шевроле», що терпляче очікував на свого покупця. 

— Можна вічно дивитися на воду, вогонь і цю машину, — сказав він Іванці, яка зупинилася поруч і трохи відстала від гурту. 

Едем теж почув ці слова — і його осіяло. Уперше в житті він міг зайти в будь-який київський салон, купити машину за смаком і поїхати на ній далі. Не заради авто, не заради поїздки, а щоб відчути силу великих грошей. Але для такого відчуття цього виявилося замало. 

Едем стояв у центрі Землі. «Три кити» відчинилися чотири роки тому, але він тут був уперше — як і Віктор Шевченко. 

Три 21-поверхові торговельно-офісні центри архітектор розмістив по краях великого кола. Ідентичні будівлі з синього скла, в якому відображались ріденькі хмари, — тут можна було б розселити всіх мешканців немаленького містечка. Широкі входи нагадували пащі китів, а фонтани стилізовані так, наче вилітали з китового дихала. 

На майданчику між цими спорудами вирувало життя. Тут пили каву з фіолетових і оранжевих мобільних кав’ярень, капали на білі сорочки кетчупом із хот-догів, голосно розмовляли по мобільному, мружилися від блакитних бризок фонтанів і, присівши навпочіпки на неприродно зеленому газоні, завершували свої проєкти на ноутбуках. 

Жовті кахляні доріжки спліталися в кільця. Три найширші тяглися з китових пащ і з’єднувалися в центрі, куди замість кахель архітектор помістив залізне коло, що зображувало поверхню Землі не зі звичними для людини континентами, а з Лавразією та Гондваною. 

— Гей, привіт! А ви Віктор Шевченко? — від купки молодих офісних працівників в однакових білих сорочках відділився один із такими чорними бровами, наче він підфарбовував їх щоранку. 

«Ти запізнився, хлопче, слава була в мене вчора», — зауважив Едем самому собі — не говорити ж це вголос. Затойчі був за кілька кроків і, взявши руки в боки, вдавав, що читає вивіски, але Едем знав: ця поза оманлива, у разі загрози він рвонеться гарматним ядром, щоб захистити боса. 

— Скажіть, а як це, коли можеш купити все, що схочеш? 

Що ж, хлопцеві потрібна була сміливість, щоб поставити друге запитання, не отримавши відповіді на перше. 

— Починаєш хотіти речей, які не продаються, — відповів Едем і відвернувся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. 

Але ж міг він сказати й інакше. Наприклад, що величезні гроші — це величезні