Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Він підвівся і повернувся спиною до мене. Я проковтнула болючий клубок, що раптом з’явився у горлі.

— То ти не хочеш їхати до Ос Альти?

Він зупинився біля виходу з намету.

— Ти хотіла отримати другий підсилювач. І отримала. Ти хочеш поїхати до Ос Альти. Гаразд, поїдемо. Ти кажеш, що тобі потрібна жар-птиця. Я знайду спосіб роздобути її для тебе. Та мені цікаво, Аліно: коли все це скінчиться, ти ще потребуватимеш мене?

Я зірвалася на ноги:

— Звичайно, потребуватиму! Мале…

Що б я не сказала, він не хотів цього чути. Вийшов під сонячні промені і зник.

Я затиснула долонями очі, намагаючись відігнати набряклі сльози. Що я чиню? Я не королева. Не Свята. І аж ніяк не вмію керувати армією.

Помітила своє віддзеркалення в солдатському люстерку для гоління на тумбочці біля ліжка. Відтягнула пальто і сорочку, розглядаючи рану на плечі. Сліди від укусів нічєвої виділялися на шкірі чорними поморщеними цятками. Дарклінґ попереджав, що вони ніколи не зникнуть.

Що це за рана, яку не в змозі зцілити гришинська сила? Її могло залишити тільки те, що ніколи не мало б існувати.

«Я бачила його». Бліде і вродливе Дарклінґове обличчя, удар його ножа. Все це було таким реалістичним. Що сталося в Зморшці?

Повернення до Ос Альти й керівництво Другою армією стали б неприхованим оголошенням війни. Дарклінґ знатиме, де мене знайти, а коли набереться сили, неодмінно прийде. Готові ми чи ні, слід заявити про себе — інших варіантів нема. Ця думка лякала, але я з подивом помітила, що водночас вона трохи заспокоює.

Я зустрінуся з ним віч-на-віч. Хай там як, це мусить скінчитися.

Ми не одразу поїхали до Ос Альти, а провели наступні три дні, переправляючи через Зморшку кораблі з різноманітним крамом. Влаштувалися в залишках військової застави на околицях Крібірска. Коли Зморшка почала розповзатися, більшість угрупувань відступили назад. Для спостережень за чорними берегами Неморя звели нову сторожову вежу, а в сухопутних портах залишився працювати тільки кістяк персоналу.

На військовій заставі більше не було жодного гриші. Після Дарк­лінґової спроби влаштувати переворот і знищення Новокрібірска хвиля антигришницьких настроїв прокотилася Равкою та лавами Першої армії. Нічого дивного. Зникло ціле місто, його мешканці стали їжею для потвор. Равка не скоро це забуде. І я теж.

Дехто з гриш утік до Ос Альти в пошуках королівської протекції. Інші залягли на дно. Ніколаї підозрював, що більшість шукали Дарклінґа і переходили на його бік. Утім, із допомогою Верескунів-волоцюг нам вдалося двічі перетнути Зморшку першого дня, тричі другого і чотири рази останнього. Пісочні скіфи вирушали до Західної Равки порожніми, а поверталися з велетенськими вантажами новоземських гвинтівок, повними контейнерами набоїв, запасних деталей для кулеметів, схожих на ті, якими користувався Ніколаї на борту «Колібрі», й тоннами цукру і юрди — все це завдяки Штурмгондовому хисту до контрабанди.

— Хабарі, — кинув Мал, коли ми дивилися, як приголомшені солдати кинулися до розвантажуваних товарів у доку, зі свистом зачудовуючись блискучими горами зброї.

— Подарунки, — виправив його Ніколаї. — Ось побачиш, кулі працюють незалежно від моїх мотивів. — Він обернувся до мене. — Гадаю, ми встигнемо зробити ще один рейс сього­дні. Готова?

Готовою я не була, та однаково кивнула.

Усміхнувшись, хлопець поплескав мене по спині:

— Віддам накази.

Я відвернулася, щоб подивитися на мінливу темряву Зморшки, й відчула, що Мал спостерігає за мною. Після того, що трапилося на борту «Колібрі», рецидивів у мене не було. Що б я не побачила того дня — видіння, галюцинацію, дібрати назву я була не в змозі, — більше це не повторювалося. Проте на Неморі я однаково постійно залишалася обачною й настороженою, намагаючись приховати свій переляк.

Ніколаї хотілося скористатися рейсами для полювання на волькр, та я відмовилася. Сказала, досі відчуваю слабкість і не певна, що моя сила гарантує нам безпеку. Мій страх був справжнім, а все решта — вигадкою. Сила була потужнішою, ніж завжди. Вона сочилася з мене чистими яскравими хвилями, променистими від сили оленя і луски. Та я не могла змиритися з думкою, що знову почую ті крики. Освітлювала скіф широким розпеченим куполом, і волькри продовжували верещати й ляскати крильми, однак трималися подалі.

Мал вирушав з нами в кожен рейс і тримався неподалік від мене з гвинтівкою напоготові. Я знала, що він відчував мою знервованість, проте не тиснув з розпитуваннями. Щиро кажучи, після нашої сварки в наметі він був неговіркий. Я боялася, що, якщо він таки озветься, слова його мені не сподобаються. Моя думка щодо повернення до Ос Альти не змінилася, однак я переймалася тим, що хлопець може передумати.

Того ранку, коли ми вирушили до столиці, я шукала його поглядом у натовпі, жахаючись, що він міг просто вирішити не приходити. Помітивши нарешті Мала, виструнченого й мовчазного, в сідлі, готового приєднатися до колони вершників, я прочитала коротеньку вдячну молитву.

Ми рушили в путь ще до світанку — звивиста процесія коней і бричок проклала собі шлях із табору на широку дорогу, знану як Ві. Ніколаї знайшов для мене просту синю кефту, та я запхала її до скрині зі своїми пожитками. Поки мене не охоронятимуть його люди, я залишатимусь звичайним солдатом у принцовому почті.

Коли з-за небокраю визирнуло сонце, я відчула маленький спалах надії. Ідея спробувати зайняти Дарклінґове місце, докласти зусиль до відновлення Гриші та керівництва Другою армією досі здавалася неймовірно бентежною. Та принаймні тепер я щось робила, а не просто спостерігала за Чорним Єретиком або чекала, поки він мене схопить. Я мала два підсилювачі Морозова і прямувала до місця, де могла знайти відповіді, які приведуть нас до третього. Мал почувався нещасним, але, дивлячись, як проривається