Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Я повернуся до Ос Альти з тобою і подумаю, чи слід допомагати тобі в зазіханнях на трон. — Глибоко вдихнула. — А натомість мені потрібна Друга армія.

У наметі запала тиша. Хлопці витріщилися на мене, як на божевільну. І, щиро кажучи, я не почувалася при повному розумі. Але мені набридло, що люди, намагаючись скористатися мною і моєю силою, шарпають мене туди-сюди через Справжнє Море і половину Равки.

Ніколаї нервово захихотів:

— Люди люблять тебе, Аліно, однак я думав про більш формальний титул…

— Я не якийсь там символ, — відрізала я. — І втомилася від життя пішака.

— Ні, — втрутився Мал. — Це надто небезпечно. Це наче намалювати мішень собі на спині.

— У мене і так мішень на спині, — заперечила я. — І жоден із нас не почуватиметься в безпеці, доки ми не здолаємо Дарк­лінґа.

— А тобі колись доводилося керувати? — поцікавився Ніколаї.

Якось я вела семінар для молодших картографів, але не думала, що він саме це мав на увазі.

— Ні, — зізналася я.

— У тебе немає досвіду, немає попередніх спроб і жодних прав, — нагадав принц. — Із моменту створення Другої армії на її чолі завжди стояли Дарклінґи.

Один і той самий Дарклінґ. Та зараз був не час для пояснень.

— Вік і право спадковості не мають для гриш жодного значення. Їх цікавить лише могутність. А я — єдина гриша з двома підсилювачами. І єдина з живих гриш, чиєї могутності вистачить, щоб перемогти Дарклінґа чи його тіньових солдатів. Більше ніхто не здатний на те, на що здатна я.

Довелося додати голосу впевненості, хоч я й сама не знала, що на мене найшло. Знала лише, що втомилася жити в страху. Втомилася тікати. І якщо у нас із Малом є хоч якийсь шанс знайти жар-птицю, нам потрібні відповіді. А Маленький Палац, напевно, єдине місце, де їх можна знайти.

Ми втрьох довго не ворушилися.

— Гаразд, — озвався нарешті Ніколаї. — Гаразд.

Він побарабанив пальцями по столу, обдумуючи щось. Потім підвівся і простягнув мені руку.

— Гаразд, Заклинателько, — вирішив він. — Допоможи мені завоювати народ — і гриші твої.

— Серйозно? — перепитала я.

Ніколаї розреготався.

— Якщо плануєш керувати армією, навчися відповідно поводитися. Слід було відповісти: «Я знала, ти зрозумієш, що до чого».

Я стиснула його руку. Вона була груба й мозолиста. Рука пірата, а не принца. Ми поручкалися.

— Щодо моєї пропозиції… — почав хлопець.

— Не випробовуй удачу, — увірвала його я, висмикуючи руку. — Я пообіцяла повернутися з тобою до Ос Альти, це й усе.

— А я куди подамся? — тихо поцікавився Мал.

Він стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за нами спокійним поглядом синіх очей. Після трощі «Колібрі» на чолі в нього лишилася засохла кров. Вигляд у хлопця був втомлений і дуже-дуже відчужений.

— Я… я думала, ти поїдеш зі мною, — затнулася я

— В якій ролі? — перепитав він. — Капітана твоєї особистої варти?

Я зашарілася.

Ніколаї відкашлявся.

— Мені страшенно хочеться побачити, чим усе це закінчиться, але на мене чекають справи. Якщо…

— Забирайся, — наказав йому Мал.

— Гаразд тоді. Залишу цю справу вам.

Він поспіхом рушив до виходу з намету, зупинившись лише, щоб забрати свій меч.

Здавалося, тиша всередині розтягається й затоплює все навкруги.

— Аліно, куди це все заведе? — запитав Мал. — Ми боролися, щоб забратися з цього забутого всіма Святими місця, а тепер нас знову засмоктує до болота.

Я опустилася на вузеньке ліжко й підперла голову руками. Почувалася виснаженою, і кожна кісточка в тілі боліла.

— А що мені було робити? — благально озвалася я. — Що б не відбувалося тут, що б не відбувалося з Равкою, в цьому є й моя провина.

— Це не так.

Я глухо засміялася.

— Авжеж, так. Якби не я, Зморшка не розповзалася б. Новокрібірск досі стояв би на своєму місці.

— Аліно, — промовив Мал, присідаючи навпочіпки переді мною і кладучи руки мені на коліна, — навіть разом із усіма гришниками й тисячею Штурмгондових кулеметів тобі не вистачить сили, щоб зупинити його.

— Якби ми мали третій підсилювач…

— Але в нас його немає!

Я схопила хлопця за руки:

— Ми знайдемо його.

Він подивився мені у вічі:

— А тобі не спадало на думку, що я можу відмовитися?

Шлунок скрутився вузлом. Не спадало. Я ніколи не замислювалася про те, що Мал може відмовитися, і мені раптом зробилося соромно. Він відмовився від усього, щоб бути зі мною, але це не означало, що він щасливий. Може, йому вже забагато бійок, страху і невпевненості. Може, йому вже забагато мене.

— Я думала… думала, що ми обоє хочемо допомогти Равці.

— А ми обоє цього хочемо? — перепитав Мал.