Читати книгу - "Сповідь з того світу"

– Вони виживуть, – мовила Марія до свого синочка.

Раптом посмішка зникла з моїх вуст. Господи, як же мені не хотілося зараз цього говорити, але я мусив:

– Навряд.

Марія почула і враз озирнулася.

– Усі вони загинуть, – продовжив я.

– Ні, не цього разу, – сказала Марія з каменем у голосі. – Ми вистоїмо.

– Не потішай себе даремно, жінко. Московське військо вже підходить до Львова. Австріяки відступлять за Верещицю: буде велика битва.

– Вони вистоять, – жінка і далі твердила своє.

– Вистоять. Проти кого? У битві будуть задіяні 48-ма піхотна дивізія Корнілова, 4-та залізна стрілецька Денікіна і 12-та кавалерійська Каледіна. Незабаром уся царська рать вступить у Городок.

– Та хоч гвардія самого диявола! Іван піде разом із січовими стрільцями. Він буде битися за свою землю, за дім, дітей, за мене, врешті-решт, – і цього разу виживе. Лякаєш мене арміями? А ти знаєш, ангеле, я тепер нічого не боюся.

Марія глянула на мене – і я враз розчинився, ніби й не було ангела поміж людьми.

Тим часом відправа скінчилася. Люди один за одним виходили з церкви, і тільки Марія стояла наче вкопана, тримаючи за руку Івасика. До неї підходили хлопці – Іванові побратими: кланялися Марії, дехто цілував у руку. Нарешті підійшов і сам Іван. Вони постояли мить мовчки, а тоді Марія кинулася йому в обійми.

– Пробач, пробач мені, мій соколе ясний! Дурна я. Вибач мене.

Синок також обійняв свого тата – Іван же підхопив його на руки. Вони так і стояли в церкві, люди обходили їх, просуваючись до виходу. Плакали обоє, і сльози лилися з очей не криючись. Нарешті, Марія відпустила, поцілувала у гладко виголену щоку.

– Благословляю тебе: повертайся з весною, з перемогою – ми будемо чекати на тебе.

Іван витер вологі від сліз очі, поцілував жінку і сина ще раз обійняв.[10]

Розділ 40

Східняк

Ми прийшли сюди, аби визволити «русскіх». Принаймні, так нам твердили наші офіцери. Вони торочили, що «русскіє» тут жили споконвіку, а їх увесь час притісняли католики, ляхи і німці, так що цар-батюшка нарешті дав наказ звільнити з-під того гніту братів-православних. Тепер під нашою опікою вони будуть жити-поживати і горя не знати…

Просуваючись далі територією супротивника, ми відчували, що всі байки наших господ-офіцерів – це просто лайно. Городок стояв наполовину спалений, наполовину закіптюжений димом. У районі млина і вокзалу, де відбувалися особливо жорстокі бої, валялися трупи вбитих австрійських солдат: зовсім молоді хлопці, такі ж як і наші…

Сам я також був із Городка. Тільки не із цього, не з Львівського. У нас на Чернігівщині є свій Городок, та й узагалі, за своє солдатське життя я бачив багато Городків по всіх українських землях.

Люди тільки тепер почали виходити зі своїх схованок – льохів та підвалів. Стоячи біля своїх спалених хат, дивились на мене зовсім не як на визволителя, а, швидше, як на демона з пекла. Царя ж вони кляли відкрито, і нашим українським офіцерам та солдатам доводилося робити вигляд, що вони нічого не чують і не розуміють. Ми були солдатами і виконували наказ. Багатьох місцевих мужиків призвали до цісарської армії, тож українці тепер були змушені вбивати один одного, а так не хотілося. Були й такі відчайдухи, що кричали ворогам, що бігли в штикову атаку:

– Не бий, не коли – відмахуйся.

Ніхто з нас не хотів воювати, не розуміючи цієї війни. Незважаючи на браваду москалів-офіцерів, на їхні патріотичні гасла й закручені вуса, простим солдатам було не по собі: прийшло розуміння, у яку м’ясорубку нас було кинуто. Уже тепер, коли я тут, коли мені щодня довелося говорити з місцевими людьми, пелена спала з очей. Чуючи українську говірку, ці люди давали нам сир, молоко, яйця і городину, за що ми їм дякували дуже сердечно, бо годували нас не дуже. Лише тепер я починав розуміти, за що воюють їхні сини: за мир, за свою землю і за свої родини. Вони не бажають бути нами визволені! Ми ж переконували, що стріляти у їхніх синів не хочемо, що не прийшли вбивати, ґвалтувати й грабувати. Просто так треба. Ці люди дивилися на мене сумними очима, кивали головами і поверталися до своїх зруйнованих хат. Усе більше я починав їх розуміти, а в душі росло інше відчуття: ненависть до нашого царя.

А от місцеві москвофіли зустріли нас радо. Опираючись на їхню допомогу, нова влада почала розправлятися із «українцями-самостійниками». Зі Львова вже стали приходити новини про перші арешти, погроми, суди, вбивства й етапи у Сибір. У Городку почалося те саме.

Час минав, промайнула осінь і почалася зима. Мене через поранення далі на фронт не погнали, тож я лишився на службі у Городку. На Миколая начальник нашого городоцького «уєзду» вирішив відсвяткувати іменини імператора Миколи і влаштувати парад. Нас послали до церкви, аби взяти звідти хоругви: парад мав вийти святковим і масштабним, до нього готувалися не тільки військові й чиновники нової влади, але й місцеві москвофіли.

Прибувши до церкви, ми побачили, що вона відчинена. Зайшли. Жіночки всередині замітали та мили підлогу, також готуючись до свята Миколая.

– Ми прішлі за хоругвами, – оголосив один з урядовців. Говорив по-російськи, хоча був місцевим.

Жінки перезирнулися збентежено, наперед вийшла Марія.

– Нащо вам?

– У нашому місті відбудеться військовий парад на честь імператора.

Останні слова були сказані радісно і піднесено, однак жіночка зовсім не зраділа.

– Хоругви церковні, а не військові.

Чиновник тоді з піною біля рота почав довгу тираду, присвячену величі Російської імперії та доброті царя-батюшки. На це Марія знову відповіла йому спокійно:

– Хоругви є наші, і ви не маєте до них права.[11]

Ми зрозуміли, що тут нам більше нічого не світить, тож обернулися, аби йти геть, та тільки чиновник ніяк не міг заспокоїтися, сиплячи у бік жінок погрозами.

– От насадіть свої шапки на штики – і будете мати параду, – на прощання порадила нам Марія, так що чиновник вискочив із церкви як обпечений.

Я підійшов до