Читати книгу - "Червона зона"

Пiсня з аудiосистеми дiйшла свого оргазму, хрипкiсть у голосi спiвака зникла, вiн завивав:

And did we tell you the name of the game, boy

We call it Riding the Gravy Train!..

– Запитання є? – мiстер Ворнер завершив виклад моїх перспектив.

– Де ми?

– Тобто?

– Географiчно.

– А, – вiн почав смiятися медовим смiхом, але захлинувся димом сигари й закашлявся. – Не переживай, не в Гуантанамо, – Ворнер зiгнувся в крiслi й кiлька разiв ударив себе кулаком у груди. – Не настільки ти важливий, дорого возити. Ми в Коцюбинському.

Ми були посеред REE-17 у D-зонi, вiдгородженiй стiною з вишками й рiжучою стрiчкою. Я повiрив. Те, що навколо звучить глiнг, не має значення. Ним розмовляють мiж собою всi блеквотери.

х постiйно перемiщують з однiєї зони в iншу, щоб вони не встигли зблизитись iз цивiльними i їм колись не довелося застосувати тортури до власних друзiв.

R-17

– А тепер, – пухлий тамада Сеня, тримаючи мiкрофон у руцi, подивився в темний кут залу, – спецiально для нашого дорогого гостя, на згадку про його буремну юнiсть – пiсня «Голуби летят над нашей зоной».

– Його буремна юнiсть – це коли зонами називали тiльки D-зони? – нахилився я до Лаури.

– Хи зи, – похитала головою вона. Висушене перекисом водню волосся шурхотіло вздовж оголених плечей жорстко, як сiно. Лаура була вже трохи п'яна, клiєнти не йшли.

У «Точцi G» сьогоднi було мало людей. Можливо, саме через дорогого гостя. Вiдвiдувачi передавали чутки про старого чоловiка, що сидiв за VIP-столиком пiд вимкненими на його прохання лампами. Вiдвiдувачi шепотіли одне одному ще на порозi, й бiльшiсть розверталися i вiд грiха подалi йшли в iнший клуб. Дорогий гiсть був одним з останнiх людей того, старого поколiння. Бiльшiсть або загинули, або легалiзувались i стали полiтиками, фiлантропами, меценатами, вершками суспiльства. А гiсть пропустив момент – чи то сидiв у D-зонi, чи вирiшив зачекати – й тепер не мiг потрапити в зелену зону, адже прийшла демократiя. Неясно, чи й хотiв лiтнiй чоловiк у зелену зону. Правда, там були його троє дiтей. Цi – так, досягли Успiху. Старший став великим бiзнесменом, i починаючи з третього чи четвертого мiльярда його фiнанси прозорi та легальнi. Середня донька – свiтська левиця й фiлантропка. А наймолодший став сенатором – причому голосували за нього саме люди в червонiй зонi. Зелена ж давно цiкавилася бiльше не ширмою полiтичного життя, а зборами акцiонерiв, де приймалися справжнi рiшення.

Наша адмiнiстраторка не довiрила менi обслуговування дорогого гостя.

– Го-ооо-луби летят… – пробуючи пiдспiвувати пiд примiтивний електронний мотив, прохрипiла крiзь сигаретний дим Лаура й рiзко опустила пiдборiддя на долоню. Її лiкоть поїхав по барнiй стiйцi. Я стояв поруч iз ганчiркою для протирання столiв на згинi руки, так що встиг упiймати її за плече, поки голова не стукнулась об мармур.

– Обережно. Язика прикусиш.

– Н-но н-но, – п'яно засмiялась Лаура. – Вiн менi ще сьогоднi потрiбен. Т-т-тоха, а от голуби – ч-чому не летять над нашою зоною? Т-ти коли бачив голуба? Чи хоч горобця?

– Я вiдмовляюся про це думати, – сказав я, продовжуючи тримати її за плече.

Кiлька разiв я бачив у червонiй зонi котiв – але тiльки крiзь вiкна, не надворi. Можливо, десь у кiмнатах були й собаки та iншi тварини, але в REE-17 я не бачив нормальних тварин на волi, тут лазили тiльки щури по ночах, та ще комахи в будинках, перетворених у бiднiших районах на сортири.

– Не бачиш, третiй столик? – шипить з-за мого плеча адмiнiстраторка.

Я з жалiстю дивлюся на неї: жили на худiй шиї випинаються дедалi бiльше, зморшки навколо носа поглибшали, пiд очима мiшки. Я розумiю, що вона серйозно хвора.

– Вже йду, – кажу лагiдно.

Двоє мордатих, якi були тут у мою першу змiну, приходять щовечора. Досi сiдали за кутовий VIP-столик. Сьогоднi вони нiяково вклонилися туди, в темряву, й пiшли разом зi своїми дiвчатами-вiсiмнадцятилiтками за столик ближче до центру залу. Вiдкритi з усiх бокiв.

– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.

– Двi, як завжди, – стверджую, радше нiж питаю я i йду по двi пляшки до бару.

– А потiм соляночки, – скоромовкою промовляє другий менi услiд.

Я прочиняю дверi в кухню: «Двi солянки». Коли я повертаюсь iз пляшками, другий мордатий скоромовкою звертається до своєї дiвчинки:

– Ти якого хуя вчора з Ашотом робила, блядь хачовська?

Вiн рiзко пiднiмає руку й хапає її рукою за скальп, я зi стуком ставлю пляшки на стiл i хапаю мордатого за зап'ясток:

– Це жiнка, легше!

Вiн не вiдпускає гриви дiвчини, вона пiд його рукою опустила голову, стиха скиглить i не рухається. Мордатий пiднiмає очi на мене й вiдбарабанює:

– Ти чо, ващє страх загубив, холуй пiдарський?

– Пусти її.

– Не пхай свого писка в чужi справи, – крiзь зуби цiдить вiн.

– Ваня, пiзнiше розберешся, – тягне слова його приятель. – Старий дивиться.

Обоє зиркають самими лише очима в темний куток, i мордатий випускає волосся дiвчини, а я його зап'ясток.

– Сучка, – каже мордатий дiвчинi, яка випросталась i закрила обличчя долонями. Мордатий повертається до мене i, понизивши голос, шипить скоромовкою: – З тобою ще поговоримо, пiдар. Неси жерти.

Я йду на кухню, тут, як завжди, пахне застарiлим жиром, хлоркою та гнилими ганчiрками. Забираю пiдiгрiту солянку, йду назад, стискаючи зуби, i перед столиком шпортаюся навпроти мордатого. Гаряча жирна рiдина вихлюпується, одна тарiлка мимо, солянка глухо плямкає, бiла тарiлка з приглушеним вiд жиру брязкотом розбивається, шматки бiлої порцеляни ковзають по темнiй плитцi пiдлоги. Друга тарiлка потрапляє мордатому на ширiньку, мордатий підстрибує вiд столу назад, вiн шипить i хапається руками між ноги, тарiлка з'їжджає по його колiнах, не розбивається i з гудінням кружляє по пiдлозi. Мордатий згинається, пiднiмає голову й дивиться спiдлоба на мене, руками вiдокремлюючи мокрi гарячi штани вiд свого тiла, щоб вистигло:

– Ах ти педрила!

– Я не хотiв.

– Ти пiдар гнiйний, за лоха мене тримаєш, – тарабанить мордатий i випростується, бо солянка на