Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Може, вона не хотіла цього?

Може, її змусили?

Але цифри на екрані її ноутбука не брехали.

Коли вони прибули в маєток, Лео мовчки вийшов з машини.

Вітторіо сказав правду.

І це було найгірше.

У каміні вітальні потріскував вогонь.

Лео стояв перед ним, тримаючи в руці келих бурбону. Від напою в роті залишався гіркий післясмак, але він не відчував смаку.

В його голові крутилися моменти з Софією.

Як вона сміялася, коли вони їли піцу на даху його пентхаусу.

Як вона торкалася його обличчя, коли він повертався після складних справ.

Як шепотіла: "Я завжди буду на твоєму боці."

Він гірко посміхнувся.

— Брехня... — прошепотів він і розбив келих об мармурову підлогу.

Двері відчинилися.

Лоренцо зайшов всередину, тримаючи телефон у руці.

— Вона намагалася подзвонити тобі вже п'ять разів.

Лео подивився на екран.

"Софія"

Його пальці стиснулися в кулак.

Він не відповів.

Лоренцо зітхнув.

— Що будемо робити?

Лео дивився на вогонь.

— Зустрінемось із Вітторіо.

Лоренцо підняв брови.

— Справді?

Лео кивнув.

— Якщо він знав про Софію, значить, він знає більше, ніж я думав. Пора зрозуміти, наскільки далеко ця гра зайшла.

Лоренцо витягнув пістолет, перевіряючи магазин.

— Якщо це пастка?

Лео посміхнувся.

— Тоді я візьму з собою когось у могилу.

Вогонь у каміні відкинув на його обличчя криваво-червоні відблиски.

Він уже не був тим чоловіком, який довіряв людям.

Цей Лео був готовий спалити весь світ.

Лео стояв у центрі великої кімнати, де підсвітка від каміна кидала на стіни примарні тіні. Вогонь в каміні помалу згасав, залишаючи тільки відблиски червоних язиків полум'я, що м'яко ковзали по стінах. У його голові панувала безмовна буря. Він прокручував у собі усі слова Софії, її погляди, усі моменти, коли вона була поряд. Її сміх, її дотики, її погляд, коли вона сказала йому, що завжди буде на його боці.

Але все це тепер виглядало ілюзією. Брехнею.

Зв'язок між ними обірвався. І це було не просто зрада — це було ударом, який розтрощив основу, на якій Лео будував усе своє життя. Вона стала частиною великої гри, де він не був головним героєм, а тільки пешкою. І це відчуття глибокої зради, що тягнуло його до самого дна, було неможливо витіснити.

Софія вже залишила йому кілька повідомлень. Кожне її слово було ще однією іскрою, яка палила його душу. Але він не відповів на жодне.

Вітторіо був правий: вона була частиною цієї гри.

Лео стояв біля вікна, дивлячись у темряву за межами маєтку. Вітри свистіли між деревами, а в небі мерехтіли слабкі зірки, які ледве пробивали темряву ночі. Після того, як світло з каміна погасло, тиша стала ще відчутнішою. Він відчував її, як фізичний удар.

Тільки зараз Лео зрозумів, наскільки вразливим він був. Серед цієї мафіозної війни, де він завжди був головним, де йому доводилося грати роль не лише керівника, а й негласного короля, він втратив свою людяність.

І це було боляче.

Софія... Як вона могла так із ним вчинити? І чому вона почала грати з ним в цю небезпечну гру?

— Вона все це робила для себе. — Шепотів він собі під ніс.

Лео підняв телефон. Пальці знову торкнулися екрану, і він відкрив одну з її старих повідомлень. Це була її остання спроба зв'язатися. Вона писала: "Ми маємо поговорити. Це не те, що ти думаєш..."

Лео сміявся без звуку. Якби тільки вона знала, що він думав. Але, мабуть, і вона сама не розуміла, у що вплуталася. Це не була проста зрада. Це було більше, це була боротьба за виживання в світі, де жодна довіра не мала цінності.

Камінний вогонь, що залишався неугаслим лише на кілька останніх жарин, знову перервав тишу. Лео відчував, як важкі думки тиснуть на його свідомість, як отрута, що повільно проникає в кров.

— Чому ж вона не залишила цей світ? — прошепотів він знову, дивлячись у темряву. Він не знав, чому вона це зробила. Яку ціну вона мала заплатити, аби стати частиною цього світу? Вітторіо явно знав більше, ніж казав.

І от, одна з останніх реплік, яку він пам’ятав, відлунювала в його думках: "Не дивись на мене, Лео. Ти не хочеш знати правду." Це було ще до того, як вона втратила довіру і зникла з його життя.

Тепер він знав, що за всім цим стояли не лише гроші. І не лише плітки чи маніпуляції.

— Вони всі обманюють. — Це вже стало його девізом.

Машина двиготіла по кам'яних вулицях, відбиваючи кожну вибоїну на шляху, ніби нагадуючи йому про всі моменти, які стали частиною цього жорстокого світу. Лео сидів на передньому сидінні, його очі були зосереджені на темряві, яка вкривала місто. У його грудях все більше заповнювався біль — біль від втрат, зрад і від того, що його довіру використовували як щит, аби послабити його.

Коли вони зупинилися біля дверей Вітторіо, Лео зробив глибокий вдих.

Вітторіо виглядав спокійно. Може, навіть занадто спокійно для того, що мало статися.

— Ти все це планував, правда? — сказав Лео, дивлячись йому прямо в очі.

Вітторіо посміхнувся.

— Якби ти знав, скільки разів я вибирав твій шлях. Можливо, ми просто живемо у світі, де довіра не має місця, Лео.

Лео, не сказавши більше ані слова, увійшов в темну кімнату, де все залишалося так, як було раніше. Тільки тепер кожен крок відлунював у його серці, як останній постріл.

Лео стояв біля вікна, що виходило на пусті вулиці міста. Ніч була темною, але світло вуличних ліхтарів ледь пробивалося крізь розмиту завісу дощу. Вогняні відблиски від проїжджаючих машин не могли приховати того, що відбувалося всередині його серця. Все, що сталося за останні дні, стало справжнім кошмаром. Він не міг більше спати, не міг більше спокійно мислити. Всі ці обставини, всі ці люди, які зрадили його довіру, злилися в один величезний клубок зневіри.